Дата:07.05.2020
Тема:
Бубка Сергій – легкоатлет, багаторазовий чемпіон та рекордсмен світу, Європи,
Олімпійських ігор. Лобано́вський Вале́рій — видатний радянський та український
футболіст і тренер. Заслужений тренер СРСР та України. Герой України.
Сергі́й
Наза́рович Бу́бка ( 4 грудня 1963, Луганськ, Кам'янобрідський район) — видатний український легкоатлет (стрибки із жердиною). Чемпіон Європи та світу, 35-разовий світовий рекордсмен, олімпійський чемпіон. Заслужений майстер спорту, доктор наук з фізичного виховання і спорту, Герой України. З 2015 р. — перший віце-президент IAAF. Сергій Назарович Бубка має старшого
брата — Василь Назарович Бубка.
Життєпис.
Стрибками із жердиною почав займатися у 1974 р. Його першим тренером був Віталій Опанасович Петров, заслужений тренер СРСР, а пізніше його тренували Євген Родіонович Волобуєв, Аркадій Георгійович Шквира.
У десять років вже обрав своєю спортивною
спеціальністю стрибки із жердиною, та навчався в дитячих спортивних
школах Луганська і Донецька. Після
того, як у 1981 р. став срібним призером на чемпіонаті СРСР серед дорослих пішов нинішній шквал його
переможних виступів і рекордів, — рахунок тільки рекордів світу йшов на
десятки. 13 липня 1985 р. на паризькому стадіоні він подолав небувалий
рубіж — 6 метрів. Авторитетні спортивні фахівці вважали, що стрибок Бубки
ознаменував початок «нової ери» у стрибках із жердиною. Журналісти писали ще
більш захоплено: «Бубка — на шостому небі», «Бубка летить над Парижем»,
«Стрибок у XXI сторіччя», «Бубка — надлюдина жердини», «Легкоатлетичний
космос підкорено». Спортивним уболівальникам запам'яталася драматична дуель
двох видатних радянських спортсменів Сергія Бубки і Родіона Гатауліна на Іграх
доброї волі в Москві в 1986 р. її виграв з черговим світовим рекордом 6,01
м Сергій Бубка, причому його стрибок був феноменальним — із запасом над
планкою на 20-25 см. Вручаючи йому золоту медаль Ігор доброї волі,
президент Міжнародного Олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч з усмішкою зауважив, що, коли йому трапиться
така можливість, він залюбки готовий повторити цю приємну процедуру і на інших
Іграх — Олімпійських. Він став пророком — Сергій Бубка виграв і
Олімпіаду в Сеулі. Особисті досягнення Бубки суттєво підвищили престиж стрибків
із жердиною. Завдяки його неперевершеним виступам Міжнародній федерації легкої
атлетики вдалося збільшити річний бюджет з 50 тис. доларів до декількох сотень
мільйонів.
Найбільші перемоги.
·
Чемпіон
світу 1983 р. (Гельсінкі), 1987 р. (Рим), 1991 р. (Токіо), 1993 р. (Штутгарт), 1995 р. (Ґетеборг), 1997 р. (Афіни).
·
Чемпіон
світу у приміщенні 1985 р. (Париж), 1987 р. (Індіанаполіс), 1991 р. (Севілья), 1995 р. (Барселона).
·
Чемпіон
Європи в приміщенні 1985 р.
·
Переможець
гран-прі IAAF у стрибках із жердиною, переможець гран-прі IAAF
серед усіх видів 1991 р., 1993 р.
Досягнення.
Має вищу освіту, яку здобув у Київському інституті фізичної
культури, на
спортивному факультеті. У 2001 р. захистив кандидатську дисертацію «Формування індивідуальних здібностей студентів у процесі фізичного
виховання» в Інституті проблем виховання
Академії педагогічних наук України.
Тричі визнавався найкращим спортсменом світу: «Чемпіон чемпіонів»
(1997 р., газета «Екіп», Франція);
переможець в номінації «За видатну кар'єру» (2000 р., IAAF).
Чотири рази очолював Десятку найкращих спортсменів СРСР (1984, 1985, 1986,
1991) — рекордсменом за кількістю перемог.
Рекордсмен національного рейтингу Десятки найкращих спортсменів України за кількістю перемог і
потраплянь до десяток (6 і 14 відповідно).
За заслуги в спорті Сергія Бубку було
нагороджено орденами СРСР: Трудового Червоного Прапора, Леніна, нагородами
України: Почесною відзнакою Президента України (лютий 1994 р.), орденом «За заслуги» II ст. (серпень 1997 р.), I ст. (лютий 1999 р.), орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (2008), IV ст. (2011)[7] та III ст. (24 серпня 2012).
За визначні спортивні досягнення, особисті заслуги в
піднесенні міжнародного авторитету України 4 лютого 2001 року Сергію Бубці присвоєно звання Героя України з врученням ордену Держави.
Заслужений майстер спорту України (1993) — отримав першим в
Україні.
1991 року за видатні досягнення в спорті отримав
міжнародну Премію Принца Астурійського, Іспанія (ісп. Premio
Príncipe de Asturias de los Deportes)
Орден Національного олімпійського
комітету Білорусі (2006).
Почесний доктор Національної спортивної академії
Болгарії.
Почесний громадянин міста Донецька (1993).
Почесний громадянин міста Луганська (2008)
Почесний громадянин Донецької області.
Почесний громадянин Ріо-де-Жанейро (Бразилія)
Почесний громадянин Братислави (Словаччина)
Почесний громадянин Падуї (Італія)
Почесний громадянин Абано Терме (Італія)
Почесний громадянин міста Луганська (2008)
Почесний громадянин Донецької області.
Почесний громадянин Ріо-де-Жанейро (Бразилія)
Почесний громадянин Братислави (Словаччина)
Почесний громадянин Падуї (Італія)
Почесний громадянин Абано Терме (Італія)
Занесений до Книги рекордів Гіннеса за найбільшу кількість світових досягнень
у легкоатлетичному спорті.
Рекорди.
Сергій Бубка 35-разовий рекордсмен світу.
Він бив рекорди:
на літніх змаганнях 17 разів:
на літніх змаганнях 17 разів:
у приміщенні — 18 разів:
Станом на 5 серпня 2016 року рекорд Сергія Бубки для
змагань просто неба чинний.
Рекорд Сергія Бубки для змагань у приміщенні
протримався майже 21 рік (21 лютого 1993 — 15 лютого 2014:
20 років, 359 днів або 7 664 дні).
Рекорд на 1 см перевершив 15 лютого 2014 року на змаганнях «Зірки жердини» (Донецьк) французький легкоатлет Рено Лавіллені, який стрибнув на висоту 6 м 16 см. Сергій Бубка спостерігав за
змаганнями і щиро привітав нового рекордсмена.
Кроки в політиці
Верховна Рада
Крім
спортивної кар'єри пану Бубці вдалося зробити й кар'єру політичну. У травні 2002 р. пана Бубку було обрано Народним депутатом України 4-го скликання від блоку «За єдину Україну!». Сергій Назарович займав 12 місце у виборчому списку.
У червні 2002 року він став членом фракції «Регіони України». Під час каденції:
·
Член
Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної
культури, спорту і туризму
·
Член групи з
міжпарламентських зв'язків з Естонською Республікою
Адміністрація президента
Кабінет міністрів
·
Радник віце-прем'єр
міністра України у справах молоді, культури та спорту (2006 —
дотепер)[21][відсутнє в джерелі]
Член виконкому
МОК (2000—2008, 2012- дотепер).
Член Комісії
Атлетів МОК (англ. IOC Athletes’ Commission) (1996—2002), Голова Комісії (2002—2008), з
2008 — Почесний член.
Член
ради Міжнародної асоціації легкоатлетичних федерацій (англ. International Amateur Athletic Federation (IAAF) з 2001 р.,
Віце-президент — з 2007, переобраний віце-президентом у 2011 р.
Член Ради Асоціації
літніх міжнародних олімпійських федерацій (англ. The Association of Summer Olympic International Federations (ASOIF)) (2009 — дотепер).
Голова
Координаційної комісії чемпіонату світу в Москві 2013.
Член
Виконкому Федерації легкої атлетики України (ФЛАУ).
Сергій Бубка
засновник і президент спортивного клубу ім. С. Бубки (Донецьк)
(1992—2002), почесний президент (2002 — дотепер).
З 1990
року під керівництвом С. Н. Бубки проводяться щорічні міжнародні
змагання серед найсильніших атлетів світу зі стрибків
із жердиною «Зірки жердини» (Донецьк).
У серпні
2015 року обраний віце-президентом Міжнародної асоціації легкоатлетичних
федерацій на конгресі IAAF в Пекіні (Китай)[22].
У 2016 році активно виступив на захист Росії, у зв'язку з її можливим усуненням
від участі в Літніх Олімпійських іграх 2016 у зв'язку з допінговим скандалом[23]
4 серпня
2016 року Міжнародний олімпійський комітет (МОК) переобрав членом свого
виконавчого комітету президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубку.
Лобано́вський
Вале́рій Васи́льович (6 січня 1939, Київ, СРСР — 13 травня 2002, Запоріжжя, Україна) —
видатний український футболіст і тренер. Багаторічний наставник «Динамо» (Київ), на чолі якого двічі вигравав Кубок володарів кубків УЄФА. Тричі був наставником збірної СРСР, з якою став віце-чемпіоном Європи 1988. Тренер збірної України у 2000—2001
роках. Один з найтитулованіших тренерів в історії світового футболу. Майстер спорту СРСР. Нагороджений радянськими орденами «Знак Пошани» і Трудового Червоного Прапора. Заслужений тренер СРСР та України. Нагороджений орденом «За Заслуги» ІІ ступеня, Герой України (2002 р., посмертно).
Юність та ігрова кар’єра
Народився 6 січня 1939 року у Києві в сім'ї робітника. Батько працював на заводі, мати — домогосподарка[7]. Рідний дядько Лобановського по
матері — український письменник Олександр Бойченко[8][9]. Під час війни родина перебувала в
окупованому Києві, проживали в Голосієво.
Освіта
Навчався у
київській школі № 319 (нині проспект Валерія Лобановського, 146). Зараз там встановлено
меморіальну дошку, а сам навчальний заклад названо іменем Лобановського.[10] Закінчив школу зі срібною
медаллю. У 1956 році вступив до Київського політехнічного інституту, де з частими перервами,
академвідпустками і поновленнями вчився до 1964 року, коли сам написав прохання про відрахування
з ВНЗ. Потім таки отримав вищу освіту — в Одеському політехнічному інституті. Незвичним залишається факт,
що такий видатний тренер не мав вищої фізкультурної освіти.
Кар'єра
гравця.
Вихованець футбольної школи № 1 (від
1952 року) та футбольної школи молоді (ФШМ) у Києві (від 1955 року).
Перший тренер — Микола Чайка.
У 1957 році 18-річного нападника запросили до дублю «Динамо» (Київ). Після певного періоду гри за дублерів дебютував
у чемпіонаті Радянського Союзу 29 травня 1959 року
у матчі з ЦСК МО.[12] Лобановський прославився
вмінням надзвичайно точно подавати підкручені м'ячі з кутових та штрафних
ударів (т. зв. «сухий лист») — часто після різаних передач Лобановського
м'яч влітав у ворота безпосередньо з кутового. На тренуваннях відпрацьовував
удари такого типу, використовуючи фізичний ефект Маґнуса і власні математичні підрахунки. Завдяки цьому вмінню футболіст
прославився на весь Радянський Союз. Його порівнювали з таким видатним
тогочасним майстром виконання цього технічного елемента, як бразилець Діді — чемпіон світу 1958, що саме на цьому турнірі зразково
виконував підкручені і «різані» паси та удари. Партнери відзначали нестандартне
мислення Валерія на футбольному полі, вміння застосовувати дриблінг, що було
незвично для таких високих (187 см) гравців. Часто його стрімкі проходи
лівим краєм поля завершувалися точною передачею у середню частину поля. Володів
цілою низкою фінтів та обманних рухів. Добре грав головою у повітрі. Якщо
воротар відкривав ближній кут, Лобановський підкручував м'яч прямо у ворота Якщо
воротар зміщувався надто близько до передньої штанги, Лобановський підрізав
м'яч на дальню, де гол забивав Олег Базилевич
Із сезону 1960 року став повноцінним футболістом
основного складу. Переважно діяв на лівому фланзі нападу, де прекрасно зігрався
з Валентином Трояновським.[13] Того року Лобановський став
найкращим бомбардиром клубу, забивши 13 голів. У сезоні
1961 року «Динамо» (Київ) увійшло до історії, ставши першою не московською
командою-чемпіоном, а нападник Лобановський провів у чемпіонаті 10 голів.
Валерія Лобановського запрошували і до збірної СРСР, але тоді у Радянському Союзі було дуже багато лівих нападників найвищого рівня (Михайло Месхі, Анатолій Ільїн, Галімзян Хусаїнов), тому киянин зіграв тільки 2 матчі (проти Австрії (1960)
та Польщі (1961)).
Провів дві офіційні гри за олімпійську команду СРСР ,проти Фінляндії (1963), де
був капітаном і діяв на місці центрального нападника. Завершував ігрову кар'єру
в одеському «Чорноморці» (1965—1966) та донецькому «Шахтарі» (1967—1968, де у
1968 році був капітаном команди).
Всього як гравець Валерій Лобановський провів
253 матчі у чемпіонатах СРСР у найвищій лізі і забив 71 гол (у київському «Динамо» — відповідно 144 матчі і 42 голи,
в одеському «Чорноморці» — 59 і 15, у донецькому «Шахтарі» — 50 і 14).
Тренерська робота
«Дніпро»
(1968—1973)
Валерій Лобановський досить швидко закінчив
професіональні виступи як футболіст і перейшов на тренерську роботу. Першою
командою для 29-річного наставника став дніпропетровський «Дніпро», де він почав працювати 16 жовтня 1968 року. Уперше як тренер вивів команду 30 жовтня
проти "Труд" Вороніж,за три тури до завершення.Цього сезону клуб
посів третю позицію у своїй підгрупі другої групи класу «А» (друга група
класу «А» — тодішня назва першої ліги) .А в наступному 1969 році
фінішував першим в українській підгрупі(22 учасника) і стали другими у
фінальгій пульці, а також "Дніпро" став фіналістом турніру
"Пролісок".
1970 року було створен першу союзну лігу куди увійшов
"Дніпро" і посів третє місце поступився "Карпатам" 1
очком,а "Кайрату" в різниці м'ячів ,в червні 1970 В.Лобановський
разом з групою спеціалістів відвідав світовий чемпіонат у Мексиці. У 1971
"Дніпро" здобув 1 місце і Лобановський став заслуженим тренером УРСР.
Команда виграла турнір і вийшла до вищої ліги. Команда не була «зірковою», але
мала у складі класних виконавців (воротар Леонід Колтун, півзахисники Роман Шнейдерман, Анатолій Пилипчук, Станіслав Євсєєнко та нападники Віктор Романюк і колишній гравець «Динамо» й
«Чорноморця» Валерій Поркуян). У рік дебюту серед найсильніших «Дніпро» під
керівництвом Валерія Лобановського зайняло високе, як на новачка, шосте місце,
випередивши багато сильних колективів, наприклад, московські «Динамо» та «Спартак».
Початок
роботи у «Динамо» (1973—1974)
Після такої вдалої роботи у Дніпропетровську його
запросили очолити київське «Динамо». Валерій Лобановський у жовтні 1973 року замінив на
посаді головного тренера Олександра Севідова.
20 жовтня 1973 року у львівській грі проти «Карпат» Лобановський
вперше вивів команду «Динамо» на поле у ранзі головного тренера. Основний час
закінчився «сухою» нічиєю (0:0), а серію пенальті, яка у цьому сезоні була
обов'язковою у випадку нічиєї, виграли кияни. Той сезон «Динамо» завершило на
2-му місці.
У січні 1974 року до Лобановського приєднався колишній
партнер з «Динамо» Олег Базилевич, який після закінчення кар'єри тренував «Шахтар» (Донецьк). Цей тандем пропрацював до кінця 1976 року. Обидва
наставники мали рівні права, хоча Базилевич був насамперед видатним теоретиком,
а Лобановський організовував тренувальний процес. У 1974 році до штабу
також увійшов Анатолій Пузач. Після сезону 1974 преса характеризувала стиль динамівців під
керівництвом нових тренерів не дуже позитивно і критикувала за раціоналізм,
небажання грати у атакувальний футбол на виїзді (т. зв. «виїзна
модель» — гра від оборони з метою здобуття нічиєї) та за дії на
посередніх швидкостях. Але хороших результатів було досягнуто — у 1974
році кияни виграли чемпіонат і здобули Кубок СРСР.
Сформувався колектив, який міг змагатися з
найсильнішими командами Європи. На воротах стояв Євген Рудаков, в обороні грали Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Трошкін. В середній лінії діяли, зокрема, Володимир Мунтян, молодий Леонід Буряк, який швидко прогресував, та Володимир Веремєєв. Разом з Олегом Блохіном на вістрі діяв Володимир Онищенко. У традиційному «списку 33 найкращих» футболістів
СРСР 1974 року було 8 «динамівців», з них аж 7 — під № 1.
Тандем Лобановський—Базилевич розумів, що у сучасному
футболі неможливо обійтися без точного розрахунку навантажень на
футболістів. «Динамо» почало
співпрацювати з Анатолієм Михайловичем Зеленцовим — науковцем з кафедри
теорії фізвиховання Київського інституту фізкультури. Зеленцов розробив точну систему
розрахунку тренувального процесу, математичне моделювання фізичних навантажень
на гравців і згодом очолив наукову лабораторію київського «Динамо», яку в
народі назвали «центром Зеленцова».
Кубок
володарів кубків і Суперкубок УЄФА (1975)
1975 року київське «Динамо» здобуло радянському
клубному футболові перші в його історії європейські призи — Кубок кубків і Суперкубок УЄФА.
У перших трьох раундах Кубка володарів кубків кияни
здолали болгарський ЦСКА, «Айнтрахт» (Франкфурт), де виступав відомий Юрґен Ґрабовскі і турецький «Бурсаспор». Півфінальним суперником «Динамо» став ПСВ (Ейндговен) — чемпіон Голландії-1975, у складі якого
виступало кілька відомих гравців збірної. Київська гра завершилась розгромом
гостей 3:0. У повторній грі динамівці поступилися з мінімальною різницею —
1:2.
У фіналі, що відбувся 14 травня 1975 року у Базелі, команда Лобановського перемогла
угорський «Ференцварош» — 3:0. Дубль зробив Володимир Онищенко, один гол забив Олег Блохін. За підсумками турніру, «Динамо» здобуло 8 перемог в 9 матчах, тобто у
88,88% всіх поєдинків — станом на 2019 рік це найкращий показник серед всіх
команд-переможниць головних єврокубкових турнірів.
Восени того ж 1975 року двоматч (протистояння із двох
матчів) з володарем Кубка європейських чемпіонів німецькою «Баварією» приніс радянським футболістам упевнені «сухі» перемоги 1:0 у Мюнхені та 2:0 у Києві. Динамівці зуміли переграти клуб,
який був базовим для чемпіона світу 1974 — збірної Західної Німеччини
та мав у своєму складі зірок європейського футболу Зеппа Майєра, Франца Бекенбауера, Ґеорґа Шварценбека і Ґерда Мюллера.
Всі 3 голи у цих іграх провів прудконогий
результативний нападник Олег Блохін, якого у кінці року «Франс Футбол» визнав найкращим
футболістом Європи і вручив «Золотий м'яч» (ще один динамівець — Леонід Буряк поділив у класифікації 23-26 місця). У 1975 році клуб Валерія
Лобановського встановив рекорд радянського «списку 33 найкращих»: у переліку
опинилося аж 12 киян і 8 з них були під № 1. Футболісти-переможці Кубка
володарів кубків отримали найвище спортивне звання — «заслужений
майстер спорту СРСР». За підсумками 1975 року Асоціація європейських
журналістів (AEJ) визнала Лобановського та Базилевича найкращими спортивними тренерами світу.
Перший
прихід у збірну СРСР і кінець 70-х (1976—1982)
Валерія Васильовича призначили наставником збірної СРСР, яка у попередньому, 1974 році дуже невдало розпочала відбіркові
ігри чемпіонат Європи 1976, програвши Ірландії 3:0.
Київське «Динамо», чия висока ігрова форма була безсумнівною, стало базовим
клубом збірної.
Лобановським був прихильником введення системи
«осінь-весна», яка більше підходила для клубу, який виступає у єврокубках.
«Динамівці» мусили входити у тренувальний період рано навесні, щоб
підготуватися до вирішальних стадій міжнародних клубних турнірів, що
закінчувалися саме весною, а радянський чемпіонат стартував лише у квітні. Коли
ж радянські команди набирали оптимальну форму (літо-осінь), то єврокубки лише
починалися. Замість нової системи футбольні чиновники сезон вирішили поділити
1976 на 2 окремі чемпіонати. Весь календар було підкориговано заради
інтересів «Динамо» (Київ) та збірної. Лідерам киян дали
можливість цілеспрямовано готуватися до завершальних матчів Кубка європейських чемпіонів, чемпіонату Європи і Олімпіади 1976 у Монреалі. «Динамо»
більшість ігор весняної першості 1976 провело напівзапасним складом —
кияни були основою збірної СРСР та готувалися до важливих єврокубкових поєдинків з «Сент-Етьєнном». 2:0 на власному полі, 0:2 після
основного часу в гостях і пропущений м'яч на 22-й хв. додаткового часу.
Французів пройти не вдалося.
Київський клуб у 1970-х та 1980-х роках мав можливість
використовувати потужний «адмінресурс» — палким уболівальником «Динамо»
був перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький.[19] Одною вказівкою чи телефонним
дзвінком Щербицький міг викликати до Києва будь-якого гравця з команд
усієї УРСР. У всьому Радянському Союзі
подібними впливами міг похвалитися хіба ЦСКА (Москва), який вербував талановитих
футболістів повістками з військкомату для «проходження» військової служби у клубі.
Турнір у відбірковій групі до чемпіонату Європи
радянські футболісти виграли, але у плей-оф відбірному раунді поступились
майбутнім чемпіонам — Чехословаччині.
Єдиним пріоритетом став олімпійський турнір. В групі 'збірна' грала зі
командами КНДР і Канади. В обох матчах радянські футболісти легко
виграли — з Канадою 2:1, з КНДР 3:0. В чвертьфіналі збірна зустріла
іранців. Все стало ясно після голу Звягінцева, який подвоїв рахунок, і, хоч збірна Ірану в кінці
матчу скоротила відставання, на цьому рахунок 2:1 на користь радянських
футболістів не змінилася. В півфіналі з тим самим рахунком збірна СРСР програла
майбутнім чемпіонам — збірній НДР. В матчі за «бронзу» збірна перемогла
бразильських олімпійців з рахунком 2:0, що означало перший успіх Лобановського
на посаді головного тренера збірної Радянського Союзу. Після цього Лобановський
покинув збірну, оскільки тренування двох команд водночас негативно впливало на
результати київського «Динамо».
Влітку 1976 року у виснаженій команді почалися
конфлікти певних футболістів (Мунтяна, Трошкіна і Матвієнка) з тренерами. Після закінчення першості пішов асистент Лобановського Олег Базилевич. Лобановський залишився.
1979 року Лобановський був головним тренером
збірної УРСР на футбольному турнірі
Спартакіади народів СРСР. Українці посіли 3-тє місце, в матчі за бронзу
обігравши росіян з рахунком 2:1 (Степан Юрчишин забив двічі).
У сезоні 1978 «динаміки» були другими, у 1979 —
третіми. Завершив виступи воротар Євген Рудаков. Гравців «бунтівників» віддали до інших команд (Матвієнка та Трошкіна
до «Дніпра», Мунтян
догравав у київському СКА). До команди прийшов талановитий швидкий лівий оборонець Анатолій Дем'яненко, в основному складі закріпився універсал Володимир Безсонов, у середній лінії діяли Володимир
Верємєєв та Леонід Буряк, а у нападі грали Вадим Євтушенко та Олег Блохін, якого ще з 1972 щороку визнають найкращим лівим нападником країни.
«Динамо» стає чемпіоном у 1980 та 1981 роках, а керівництво радянського футболу
повертає Лобановського на пост наставника збірної у 1982 році (після невиразної гри Радянського Союзу
на ЧС 1982).
Шлях до
вершин (1982—1990)
Найближчою метою збірної став вихід до фінального
турніру чемпіонату Європи 1984. Перед останнім туром СРСР випереджав Португалію на 1 очко і остання гра відбувалася між цими командами у Лісабоні. Команду
Лобановського задовольняла навіть нічия, але її не було досягнуто. Долю матчу
вирішив пенальті, реалізований португальцем Жордау наприкінці 1 тайму. Валерія
Васильовича знову відсторонили від роботи зі збірною.
Тим часом «динамівців» у сезоні 1983 тренував
ленінградський фахівець Юрій Морозов. Командній грі бракувало колективної зіграності, частіше траплялися
порушення спортивного режиму серед футболістів. 7 місце стало найнижчим від
весни 1976 року, коли у чемпіонаті грав напів-«дубль». У 1984 Валерія
Лобановського повернули до «Динамо». Команда
переживала явний спад — було багато травмованих, тренери у останніх іграх
випускали молодь. 10 позиція та поразка у Кубку СРСР вперше за останні 14 років
залишила киян без єврокубків.
Валерій Васильович бачив помилки і знав як можна їх
виправити. Колектив підтримав наставника і почав готуватися до нового сезону. З
«Динамо» пішов Леонід Буряк, на вістря атаки запросили нападника «Чорноморця» Ігоря Бєланова. Команда дуже сильно почала сезон. «Тільки диво може завадити
київським динамівцям не стати чемпіонами», — сказав вже восени 1985-го
відомий у минулому футболіст Едуард Стрєльцов. Київська команда здобула «дубль» —
виграла і чемпіонат і Кубок СРСР.
1986 рік.
Другий Кубок володарів кубків
Навесні 1986 року кияни виграють ще один Кубок кубків — у фіналі турніру підопічні Лобановського розгромили мадридський
«Атлетико» 3:0. Перед чемпіонатом світу 1986 у Мексиці головним тренером втретє
призначили Валерія Васильовича Лобановського.
Із 11 гравців стартового складу на чемпіонаті світу 8
були представниками «Динамо». Команда у першій ж грі не залишила каменя на
камені від оборони Угорщини — 6:0,
потім зіграла унічию 1:1 з чемпіонами Європи французами. Третій матч збірна провела напівзапасним складом — виграла в
аутсайдера Канади з
рахунком 2:0. Журналісти називали радянський колектив одним з відкриттів чемпіонату —
гостра комбінаційна гра на оптимальних швидкостях і лише 1 пропущений гол за 3
матчі.
1/8 фіналу проти Бельгії ввійшла
до історії суддівськими помилками та видовищним додатковим часом. Остаточний
рахунок — 3:4 (хет-трик Бєланова) і виліт з турніру. Після Кубка світу
британський журнал «Ворлд Соккер» назвав «Динамо» другою найкращою командою
світу, зовсім трохи поступившись переможцю — збірній Аргентини (Аргентина — 14,59 %, «Динамо» (Київ) —
14,55 %, Данія —
8,6 %)[, а Валерія Лобановського
класифікували на 2 позиції серед тренерів, зовсім трохи поступившись Гі Тісу (Гі Тіс —
15,4 %, Лобановський — 14,7 %, Кенні Далгліш — 14,14 %). «Динамо» виграло чемпіонат країни 1986, найкращим
футболістом СРСР назвали Олександра Заварова, найкращим футболістом Європи — Ігоря Бєланова.
Гра вихованців Лобановського у єврокубках, чемпіонаті
СРСР та Кубку світу підтвердила жартівливий вислів, який був популярний у
народі тоді:
Віце-чемпіонство
Європи 1988. Виїзд за кордон
Проте вже наступний сезон, 1987, динамівці провело
посередньо і закінчили виступи в першості СРСР на 6 місці. Критики ганили
наставника киян за недовіру до молодих хлопців, які виступають у молодіжних
командах «Динамо» та спробі знов покласти увесь тягар сезону на кільканадцятьох
основних досвідчених гравців.
У відбірковому циклі до ЧЄ 1988 Радянський Союз у Парижі на диво впевнено переміг
команду одного з лідерів європейського футболу Францію — 2:0.
В підсумку радянська команда виграє змагання у відбірковій групі, випередивши
французів.
«Срібло» на чемпіонаті Європи 1988 стало найвищим досягненням
радянського футболу на рівні збірних з 1972 року. Як і два роки до того (на
чемпіонаті світу 1986) Валерій Васильович зробив ставку на перевірених власних
гравців. У першій грі радянська команда переграла Голландію — 1:0, потім
зіграла внічию з ірландцями і впевнено виграла в Англії — 3:1.
Півфінальним суперником команди Лобановського стала сильна збірна Італії, але
її було обіграно всуху, з рахунком 2:0.
Фінал став повторенням першої гри, бо суперником знов
були голландці. Це був зірковий колектив, найсильніший з часів «тотального
футболу», показаного раніше на Кубку світу-1974. Найвідомішими з команди були
брати Кумани та тріо Франк Райкаард—Марко ван Бастен—Рууд Гулліт. Після 30 хвилин переваги радянських футболістів гра вирівнялась і рахунок
відкрив Гулліт. Другий гол журналісти назвали «фантастичним» і
«неповторним» — майже з нульового кута з правого боку воріт ван Бастен
перекинув Ріната Дасаєва.
З 11 умовно «основних» (тих, що зіграли більшість
ігор) футболістів лише троє не представляли «Динамо» Київ. Решта 8 були
гравцями команди зі столиці УРСР. Оборонці Олег Кузнецов та Анатолій Дем'яненко, універсал Василь Рац, футболісти середини поля — Геннадій Литовченко, Олександр Заваров та Олексій Михайличенко і нападники Ігор Бєланов з Олегом Протасовим.
Після здобуття Кубка Радянського Союзу і перемоги у першості 1990 Валерій Лобановський
став найтитулованішим тренером часів СРСР: 8 чемпіонських титулів (Борис Аркадьєв та Михайло Якушин виграли по 6) та 6 Кубків СРСР (стільки ж здобув Віктор Маслов).
Лобановський працював у «сборной» до 1990 року. Ще напередодні італійського чемпіонату
світу багаторічний наставник «Динамо» та збірної заявив, що незалежно від
результатів команди на турнірі, він відмовиться від подальшої роботи з
національною командою та «Динамо» і покине СРСР. Власне, чемпіонат світу 1990 вийшов для амбіційної
команди СРСР невдалим
— виліт вже після групового етапу. Тренер отримав досить цікаві
запрошення з найкращих клубів Європи, з них найвідоміша — від мадридського «Реалу» та збірної Англії. Однак Лобановський,
відправився на Близький Схід — до ОАЕ та Кувейту, де тренував збірні цих країн.
Робота в
Об'єднаних Арабських Еміратах та Кувейті (1990—1996)
Порадившись з родиною, Валерій Васильович вирішив
покинути Радянський Союз і поїхав на Арабський
півострів. Разом з ним поїхав асистент Володимир Веремеєв.
Там погодився тренувати збірну ОАЕ. Контракт було
підписано на 2 роки. Робота зі збірною Еміратів зробила його легендою серед
арабів. Завдання, яке було поставлено перед Лобановським — вийти на Кубок
Азії 1992 — тренер виконав, а на турнірі посів зі збірною 4 місце —
найкращий результат «збірники» показали лише в наступному розіграші. Однак
Лобановський називав цей період «чорним» — голова ФФ ОАЕ, арабський шейх,
досить часто втручався до тренерської роботи Метра, в результаті через конфлікт
шейх розірвав контракт, навіть не заплативши (!) суму відступних. Через
декілька років шейх послав Лобановському до Києва лист, в якому попросив
вибачення та визнав правоту тренера.
Дуже швидко надійшла пропозиція з табору сильнішої
збірної Кувейту. Лобановському поставили завдання повернути кувейтців до еліти
азійського футболу. Виходило це у нього вдало, на Азійських іграх-1994 збірна здобула бронзові медалі (вперше в
історії), однак в країні почалась війна, і негайно по закінченні контракту
тренер покинув збірну й повернувся до Києва.
Повернення
до «Динамо» (1996—2002)]
Восени 1996 року Валерій Васильович Лобановський дав
згоду на повернення до «Динамо». Виконувати свої обов'язки тренер почав з 1 січня 1997 року. Тоді у клубі зібралися гравці, які були
основою збірної України: Сергій Ребров, Олександр Головко, Владислав Ващук, Дмитро Михайленко, Віталій Косовський і Андрій Шевченко. У 1997 році команда перемагає у чемпіонаті України.
У 1998 році кияни роблять «дубль» —
чемпіонат + Кубок, а Сергій Ребров поставив рекорд чемпіонатів України — 22 голи за сезон.
У Європі команду особливо запам'ятали завдяки
розгромним перемогам у груповому турнірі Ліги чемпіонів УЄФА над
легендарною «Барселоною» (3:0 удома і 4:0 на виїзді). Матч на «Камп Ноу» був у 2011 році названий найкращим матчем в «новітній»
історії українського клубного футболу за версією «Спорт-Експресу». Київський клуб уперше за багато років дійшов так
далеко у єврокубках, до 1/4 Ліги чемпіонів, де поступився італійському «Ювентусу» — 1:1 в Італії та 1:4 в Києві (єдиний розгром київського «Динамо» під
орудою Лобановського).
На Кубку Співдружності київське «Динамо» показало найкращий результат в
історії турніру — 6 перемог з 6, різниця м'ячів 19-0 та здобуття
престижного трофею.
Сезон 1998/99 став ще успішнішим, бо кияни
не тільки повторили перемоги у першості та Кубку України, а й були за крок до
фіналу найпрестижнішого євротурніру. У груповому етапі українці грали з «Арсеналом» (Лондон), французьким «Лансом» і грецьким «Панатінаїкосом», в останньому турі забезпечивши
перше місце. Чвертьфінальним суперником став іспанський «Реал Мадрид», чинний володар трофею. В нелегкому матчі у Мадриді кияни добилися вигідної нічиєї
1:1 завдяки комбінації Шовковський—Ребров—Шевченко, чим порушили серію
королівського клубу, яка складала 15 переможних матчів в єврокубках. Другу
гру «Динамо» впевнено
виграло — 2:0 (А. Шевченко — двічі).
У півфіналі «динамівці» зустрічалися з мюнхенською «Баварією». Знову перша гра мала пройти у Києві. 80 000 глядачів
на НСК
«Олімпійському» вже почали сподіватися на хороший результат (рахунок 3:1 після 50 хв.
зустрічі), кияни грали впевнено, але Штефан Еффенберг робить рахунок 2:3. На останній, 90-й хвилині
основного часу Карстен Янкер зумів таки зрівняти рахунок.
|
«
|
За всю мою
кар'єру було дві невдачі, які невідомо чому трапились, два абсолютно
неймовірних матчі — 3:4 в Мексиці і 3:3 з «Баварією»…
|
»
|
|
«
|
Та й у
матчі-відповіді «Динамо» було кращим — у Шевченка було багато гольових
моментів, втім безрезультатно. А гол Маріо Баслера в першому таймі поставив перед киянами
непосильне завдання. Так «динамівці» втратили найреальніший шанс виграти
найпрестижніший клубний європейський турнір, і минули черговий пік своєї
слави.
|
»
|
22-річного Андрія Шевченка визнали найкращим нападником Ліги чемпіонів 1998/99. Разом з Олександром Шовковським вони були номіновані на «Золотий м'яч» (3-тє та
32-ге місце відповідно). В номінації на «Діамантовий м'яч» (Найкращий футболіст
світу) Андрій посів сьоме місце. Також Шевченко став найкращим клубним
форвардом сезону за версією УЄФА.
Півфінальний матч киян в Лізі чемпіонів з «Баварією»
потрапив до списку 50 найкращих матчів в історії турніру[24].
Ані в наступному сезоні дорога «Динамо» по Лізі
Чемпіонів не мусила скінчитись в другому груповому етапі. Перший груповий етап
кияни почали з шокуючої домашньої поразки від словенського «Марибору» і виїзної поразки від римського «Лаціо», проте
потім прийшов двоматч з леверкузенським «Баєром». В Німеччині «Динамо» зіграло внічию 1:1, а в Києві виграло 4:2.
Далі прийшла перемога в Словенії над
«Марибором» (1:2) і домашня поразка від «Лаціо» (1:0). Київський клуб набрав 7
очок, але і цього вистачило на друге місце в групі і прохід далі.
В другому груповому етапі команда заграла впевненіше.
«Динамо» почало однаковими поразками 2:1 вдома з «Реалом» і на
виїзді з «Баварією», проте більше київський клуб в групі не програвав. Двобій з
норвезьким «Русенборгом» команда виграла в обох матчах з рахунком 2:1.
Після цього прийшла нічия в Мадриді з «Реалом» (2:2) і домашня
перемога над «Баварією» — 2:0. «Динамо» хоч і набрало 10 очок в групі, але
мюнхенці набрали на 1 очко більше, а «Реал» випередив киян завдяки кращому
показнику в особистих матчах. Саме мадридці із «Баварією» вийшли до
чвертьфіналу.
Того сезону в Україні київський клуб втретє підряд
здобув золотий «дубль», чим встановив рекорд на пострадянському просторі.
Особливо вдало «Динамо» зіграло в чемпіонаті — жодної поразки і лише три
нічиї у виїзних матчах з «Кривбасом», «Шахтарем» і «Чорноморцем».
Продаж найкращих гравців в найкращі клуби Європи (Андрій Шевченко та Кахабер Каладзе в італійський «Мілан», Олег Лужний та Сергій Ребров в лондонські «Арсенал» та «Тоттенхем Хотспур»), травми провідних гравців Косовського, Гусіна, Кардаша та інших
за останні два роки не дозволили «динамівцям» втриматись між
топ-командами — два наступні роки «Динамо» зупинилось на стадії першого
групового етапу Ліги чемпіонів. Цікавим став матч 2-го туру 2000/01 року, коли перед домашнім матчем
з «Манчестер Юнайтед» футболісти київського клубу вирішили постригтися
наголо[25]. Той матч «Динамо» зіграло внічию з
рахунком 0:0.
Після провального виступу в 2000 році, Лобановський почав заново будувати
команду, запросивши до клубу талановитого Олександра Мелащенка, серба Горана Гавранчича, болгарина Георгі Пеєва, румунів Флоріна Черната та Тіберіу Гіоане. В чемпіонаті в «Динамо» з'явився серйозний та амбіційний конкурент — донецький «Шахтар», керований мільярдером Рінатом Ахметовим та підсилений легіонерами з ближнього та
далекого зарубіжжя. Вигравши на останніх хвилинах заключний матч чемпіонату
з дніпропетровським «Дніпром» (2:1), кияни вдев'яте підряд стали чемпіонами
України, лише на 1 очко випередивши «гірників» (64 проти 63).
Суміщення посад головного тренера збірної України та
київської команди погано позначилось на результатах «біло-синіх» в Лізі
чемпіонів — знову 4 очки та останнє місце в групі. Свій останній матч на
турнірі Лобановський виграв в Києві проти португальської «Боавішти» — 1:0 (Мелащенко).
Ця перемога дозволила київському «Динамо» вийти на 30
місце в рейтингу клубів УЄФА 1997—2002 (саме в цей період Метр тренував
київську команду), що стало найкращим показником серед команд колишнього Радянського Союзу за цей відрізок часу.
Пішовши з посади головного тренера збірної України,
тренер нарешті міг спокійно будувати нову команду «Динамо» — в воротах
стояв Віталій Рева, в центрі захисту грали Владислав Ващук та Сергій Федоров (іноді на місці Федорова грав Горан Гавранчич, якого також використовували на місці опорного
півзахисника), на флангах - Андрій Несмачний та Тіберіу Гіоане; в середній лінії опорну зону закривав Андрій Гусін, на флангах діяли Сергій Серебренников та Флорін Чернат, котрих могли підмінити Георгі Пеєв та Ласло Боднар; напад формував атакуючий півзахисник Валентин Белькевич та нападники Олександр Мелащенко і Лакі Ідахор (іноді замість одного з них грав Максим Шацьких).
Вже взимку «динамівці» здобули Кубок Співдружності,
який в останній раз зібрав по-справжньому найсильніших гравців команд СНД. У
фіналі в дуже цікавому матчі кияни обіграли московський «Спартак» —
4:3. Віталій Рева став найкращим воротарем турніру[27]. Навесні під орудою Лобановського
кияни зіграли 10 матчів у чемпіонаті та Кубку України, вигравши 8 з них, 2
звівши унічию та жодного разу не програвши, а різниця забитих м'ячів виглядала
оптимістично — 24 забиті голи та лише 3 пропущені.
Збірна
України
Ще на зорі створення збірної, в 1992 році, керівники ФФУ відіслали до ОАЕ листа, в якому запрошували
Лобановського тренувати збірну. Тренер дав згоду, однак вже за кілька годин до
відльоту арабські керівники запропонували йому новий дворічний контракт —
24 тисячі доларів на
місяць та нову віллу в Дубаї, від якого Лобановський
не міг відмовитися.
Вдруге керівництво українського футболу вирішило
спробувати Лобановського у ранзі наставника національної збірної в 2000 році. До цього він обіймав посаду
тренера-консультанта збірної (з 1996 року) у Йожефа Сабо, який зайняв у відборі до Євро 2000 2-е місце, але через поразку від Словенії в
плей-оф подав у відставку. Пізніше Йожеф Йожефович про це пошкодував: «Я
підвів Лобановського. Через мою відставку Валерій мав тренувати дві команди, і
це у нього взяло залишок здоров'я[29]». Новому наставникові було важче, адже він не залишив
роботи в київському клубі, тому мусив тренувати дві команди одночасно, хоч
такий досвід Валерій Васильович вже мав у 1975—1976 та 1986—1990 роках зі збірною СРСР. Суперники у групі були не грандами: Польща, Норвегія, Білорусь, Уельс та Вірменія. Перед
початком ігор фаворитом розглядали норвежців — учасників останніх
чемпіонатів світу та Європи, найкращу команду континенту 1999 року згідно з класифікацією «Франс
футболу» та найперспективнішою командою Європи за версією УЄФА.
В першій половині 2000 року ВВЛ зіграв перші два матчі зі збірною
України, обидва виїзні і товариські: у березні українці
виграли в Болгарії 1:0, а
в травні програли англійцям на Вемблі 2:0.
Однак сам тренер під час матчів був відсутній, діями команди керував його
асистент Володимир Веремеєв.
При Лобановському в команді почали регулярно грати
такі новачки, як Дмитро Парфьонов, Анатолій Тимощук, Сергій Шищенко та Андрій Воробей, а також дебютували Максим Левицький, Сергій Перхун, Олександр Співак, Артем Яшкін, Сергій Задорожний та інші, повернувся Геннадій Зубов. Натомість, закінчили кар'єру у формі «жовто-синіх» Дмитро Михайленко та Сергій Ковальов. Проблему в півзахисті, яка була в команді від часу
її заснування, Лобановський вирішив, поставивши Андрія Шевченка на позицію лівого півзахисника — разом з Сергієм Ребровим у нападі грали Олександр Мелащенко або Андрій Воробей. Дмитро Парфьонов, який в своїх клубах грав зазвичай грав в обороні,
був переміщений на позицію опорного хавбека, замість
нього інколи на поле виходив Сергій Попов.
Насправді, Метр відчував серйозний кадровий голод у
збірній: травми провідних гравців (особливо голкіперів) — Косовського,
Шовковського, Гусіна, Вірта, Левицького, Максимова, Скрипника, Кардаша,
Дмитруліна чи Мороза, трагічна загибель перспективного воротаря Сергія Перхуна[31], різке зниження форми і
невідповідність вимогам сучасного футболу зі сторони Коновалова та Михайленка,
відсутність ігрової практики Сергія Реброва поставило «Лобана» не лише перед вимушеною ротацією складу
«жовто-синіх», але й перед необхідністю зміни складу «Динамо». «Збірна
творилася не на основі „Динамо“, як завжди. У ній виступали футболісти з Києва, Донецька, Лондона, Мілана та Москви. З'являлись вони на передматчевий збір у неоднорідному психофізичному
стані. Тренерам доводилось виконувати роль механіків, які готують старенький
автомобіль до міжнародного ралі[32]».
Збірна почала відбірковий цикл домашньою поразкою 1:3
від збірної Польщі, незважаючи на статус фаворита. Тим не менш, команда
завершила 2000-й рік виїзними перемогами над Вірменією та Норвегією. Українці пішли на зимову паузу, посідаючи друге місце слідом за збірною
Польщі.
Наступні чотири матчі в групі закінчились нічийними
результатами. Після домашньої нічиєї проти Уельсу,
вболівальники проводили футболістів скандуванням «Ганьба! Ганьба!». Різко
зменшилась відвідуваність матчів збірної країни — на 83-тисячному «Олімпійському» 30-40 тисяч глядачів не були
дуже помітними. Тренера критикували за консерватизм, за те, що він покладався
на перевірених гравців, не залучаючи молодь, хоча серед таких голосно про себе
заговорив лише Олександр Мелащенко.
Завдяки перемогам над Білоруссю у Мінську та Вірменією у Львові, Україна піднялась на друге місце у
відбірній групі. Ситуація перед останнім туром була такою: Польща мала в активі
20 очок та дострокову перемогу в групі, Україна — 16 очок, Білорусь —
15, Норвегія — 7, Уельс — 6, Вірменія — 5. На останній матч
групового етапу українці їхали до Польщі. «Жовто-сині» в зіграли внічию 1:1
(голи в активі Олісадебе та Шевченка), а підопічні Едуарда Малофеєва програли
в Кардіффі з
рахунком 1:0, що дозволило збірній України спробувати отримати путівку на
чемпіонат світу через раунд плей-оф. Норвежці, яких вважали беззаперечним
фаворитом, не змогли вибратись з нижньої частини групи та посіли несподіване
четверте місце.
Турнірне становище по завершенні
відбіркового турніру в 5-й групі зони УЄФА на Чемпіонат Світу 2002 року
Жереб звів нашу команду в плей-оф з найважчим
суперником, збірною Німеччини.
Перший матч в Києві зібрав справжній аншлаг у вигляді 90 тисяч
вболівальників та шаленого скандування «Україна! Україна!» — кожен глядач
отримав майку жовтого або синього кольору, завдяки чому чаша «Олімпійського»
отримала форму національного прапору. Вже в стартові 10 хвилин український
нападник Андрій Воробей мав два виходи тет-а-тет з воротарем Олівером Каном — першого разу м'яч потрапив у штангу, а вдруге команду врятував
голкіпер. На 15 хвилині матчу Геннадій Зубов відкрив рахунок після подачі зі
штрафного Андрія Шевченка. Однак вже на 31 хвилині Міхаель Баллак зрівняв рахунок. В подальшому як «жовто-сині», так і «бундесманшафт»,
мали достатньо гольових нагод, однак рахунок 1:1 не змінився. В матчі-відповіді
в Дортмунді, німці забили три м'ячі під час стартових 15 хвилин матчу, а поєдинок
закінчився з рахунком 4:1.
Андрій Шевченко з 9 голами став найкращим бомбардиром
кваліфікаційного раунду на ЧС-2002, зона УЄФА.
Перший раз серйозні проблеми з серцем виникли у
тренера у 1988 році — відтоді під час усіх поїздок
Лобановського намагалась супроводжувати дружина Аделаїда. Після повернення із
закордону було видно, що фігура Лобановського вже не є такою підтягнутою, як
раніше, позаяк тренер мусив полегшити свої заняття фізкультурою через
особливості близькосхідного клімату і солідний вік.[33] Другий інфаркт трапився
восени 2001 року — внаслідок цього наставник переніс
операцію. В кінці 2001 року Лобановський пропустив усі виїзні ігри «Динамо»
у Лізі чемпіонів через гіпертонію і заборону лікарів подорожувати літаками.[34]
7 травня 2002 року Лобановському стало погано під час
календарної гри чемпіонату з «Металургом» у Запоріжжі. Тренера госпіталізовано з діагнозом «інсульт» та прооперовано, стан здоров'я був оцінений як критичний. Преса, яка
регулярно слідкувала за станом здоров'я Лобановського, писала, що надія на
поправку ще є, але Валерій Васильович вже не прийшов до тями[35]. Його серце зупинилося 13 травня 2002 року о 20:35[36]. Фінал європейської Ліги чемпіонів, який відбувся через 2 дні, розпочали з хвилини мовчання.
Після такої важкої втрати «Динамо» влітку
2002 року вперше з 1992-го не виграло чемпіонат України, поступившись «Шахтарю» одним пунктом.
На церемонію прощання з видатним тренером, що
відбулася 14 травня 2002 року, прибуло чимало важливих персон: Президент
України Леонід Кучма, Прем'єр-міністр Анатолій Кінах, Віктор Медведчук та інші. Були присутні вихованці та колишні
підопічні Лобановського Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Володимир Мунтян, Олег Блохін, Олександр Заваров, Ігор Бєланов та інші. Загалом, попрощатися з геніальним наставником прийшло, за
різними оцінками, від 60 до 150 тисяч осіб.[37]
Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 52а) у Києві. Його надгробок
прикрашає колонада, де
нанесено напис російською мовою «Ми живі доти, доки про нас пам'ятають» (в
оригіналі: «Мы живы до тех пор, пока нас помнят»).
Від професіонала Лобановського розмови про сім'ю можна
було почути дуже рідко: вдова — Аделаїда Панкратіївна, 1940 року
народження, юрист за освітою (закінчила Київський університет ім.
Т. Г. Шевченка) — була домогосподаркою, єдина дитина —
донька Світлана, російський філолог (викладач російської мови для іноземців),
закінчила Київський університет.[12] Світлана Лобановська з
чоловіком Валерієм Горбиком мають ресторан. Їх діти Богдан і Ксенія носять
прізвище діда. Батько — Василь Михайлович Лобановський
(01.01.1905-1960) походив з роду польських графів Лобко-Лобановських, на
відміну від старших братів — фізика і професора педіатрії, працював
простим робітником (магазинером) на Київському млинзаводі № 2. Мати —
Бойченко Олександра Максимівна (06.03.1907-1990) — з родини робітників. Її
рідний брат — відомий український письменник Бойченко Олександр Максимович. Брат — Євген Васильович
Лобановський (15.08.1927-09.06.1994) був директором інституту Укрдіпроцукор.[39][40].
Хоча сім'ю він дуже любив, все ж футболу віддавався в
першу чергу, чого вимагав і від своїх підопічних. Відомим став випадок, коли
очолюючи збірну України, він напередодні гри з Німеччиною у кінці 2001 року не відпустив з бази «збірника» Андрія Гусіна, коли дружина футболіста мала народжувати.
Валерій Васильович перший і останній раз висунув свою
кандидатуру у державні органи у 1989 році — на позачергових виборах до
Київського міського національно-територіального округу № 33. Але спортивна
популярність Лобановського дозволила йому стати лише третім у підсумку.
Футбол не стоїть на місці і тренувальний процес
вибудовується виходячи з того як розвивається гра. Тренувальний процес треба
моделювати, а на заняттях програвати фрагменти майбутніх дій на полі.
За Лобановським, в наш час зіграність — застаріле
поняття. Кожен гравець виходить і робить те що потрібно в цей час. Як він це
зробить — залежить від його майстерності, підготовки і вміння проявити
себе. Але структура гри, тактика не повинні страждати від того хто виступає в
конкретний момент у ролі виконавця.
Про
тотальний футбол
Лобановський вважав, що в 1958 році, на чемпіонаті світу бразильці зробили революцію у футболі почавши грати за системою 4-2-4. На
наступному чемпіонаті світу вони ж запропонували схему
4-3-3. Потім у Англії на ЧС-66 з'явилась система 4-4-2.
І раптом 1974 року на ЧС в Німеччині знову революція — тотальний або
колективний футбол, який продемонструвала збірна Нідерландів. На думку тренера, тотальний футбол можна порівняти з «золотою
жилою», яка себе ще далеко не вичерпала.
Надалі революційний процес у футболі змінився
еволюцією: вдосконалюється тактика, випробуються різноманітні співвідношення
гравців, використовується різна кількість захисників. Проте в сучасному
футболі, на думку Лобановського, всі футболісти повинні встигати грати і в
атаці, і в обороні, і не просто грати, а діяти корисно і ефективно. «Зараз
ми говоримо про так звану „розумну“ універсалізацію. Що я маю на увазі? Ну,
наприклад, ми не поставимо, нападника Шевченка на місце правого захисника.
Але якщо він потрапить у цю зону, то повинен вміти зіграти і там. А майбутнє, я
вважаю, взагалі за повною універсалізацією»
Як приклад універсалізації футболіста Лобановський
наводив гру Матіаса Заммера на ЧЕ-96 року, коли німці стали чемпіонами, а номінальний
захисник Заммер встигав грати і в обороні, і організовувати атаки, і брати
участь у їх завершенні. При цьому Лобановський критикував модель гри
англійця Алана Ширера та бразильця Роналду які
грають виключно в атаці і практично не беруть участі в організації гри команди,
а тим паче в обороні
Лобановський вважав, що в майбутньому не буде власне форвардів
і захисників, натомість підвищиться інтенсивність гри. На його думку, вже
сьогодні гравці повинні блискавично приймати рішення, бути універсалами,
спринтерами, а команда — володіти високою колективною швидкістю і вмінням
застосовувати різні моделі гри, різні тактичні схеми. На думку Лобановського,
всі елементи гри прораховуються. «Все є число», — цитував
тренер Піфагора. Це можна
віднести до будь чого від економіки до футболу. За Лобановським — все число і все прораховується.
Дистанція, яку треба пробігти за тренування, кількість передач, ударів.
Найкращі модельні показники провідних команд світу відомі і футболісти повинні
прагнути досягнути цих показників.
Лобановський переконував, що випадковості у грі
немає: «Випадковостей не буває. Випадковість теж вияв певної
закономірності. Якої? Нехай тренери і журналісти спробують зрозуміти».
За Лобановським, єдине мірило класу гри команди —
гра у європейських турнірах. При цьому Лобановський відзначав, що більш за все
його цікавить процес вдосконалення гри команди, процес розвитку футболу, а своє
завдання як тренера він бачить в створенні конкурентноздатної команди: «Мене
перш за все цікавить процес, вдосконалення. Якщо воно йде, то будуть і пам'ятні
матчі і улюблені гравці»
Лобановський вважав, що еволюцію футболу визначають не
стільки гравці-зірки, скільки команди-зірки. На його думку зіркові гравці часто
виїжджають на старому багажі і не прагнуть вдосконалювати свою гру. «А
нове у сучасному футболі — значить швидше, інтенсивніше, важче. Людям, у
котрих багато грошей, все це просто не потрібно», — говорив Лобановський.
Окрім того, на думку Лобановського, вивести гравця на
рівень модельних показників футболіста-зірки набагато простіше у команді-зірці.
Про роль
організації в футболі
Шарж Томаса
Гронля на Валерія Лобановського
За Лобановським важливим фактором у сучасному футболі
є рівень організації роботи клубу, федерації і чемпіонату. За його
словами, «не можна вимагати від футболістів сучасної гри, а знаходитись
на організаційному рівні позавчорашнього дня»
Лобановський відзначав, що навіть у радянські часи чи
не головною перевагою Динамо (Київ) була краща організація роботи клубу, адже в плані матеріального
забезпечення і тим паче грошей у Москві завжди було краще.
Натомість у Києві краще була поставлена організація
справи. На серйознішому рівні була поставлена селекційна робота, створена
сучасна система управління, працював інформаційний відділ. У клубі слідкували
за розвитком футболу у Європі. Спеціально виписувались іноземні футбольні
видання — Shoot, Kicker і France Football. Доводилось добиватись щоб на
них виділяли валюту. Окрім того у клубі уважно слідкували за професійними
дискусіями провідних футбольних фахівців у Європі.
Лобановський особливо відзначав, що «без
журналістів не може йти розвиток футболу. Вони можуть або гальмувати процес,
або рухати його вперед»
Про гроші
Важливим фактором в житті футболу залишаються
матеріальні ресурси, гроші. Проте, за словами Лобановського: «все
залежить від того, куди ці долари вкладаються. Можна їх розтринькати, а можна
пустити на розвиток футболу на виховання своїх гравців, створення власної
матеріально технічної бази». «В грошах теж потрібна міра. Коли люди
отримують надто багато, від них стає важче вимагати. Сьогодні проблема
світового та європейського футболу в тому, що винагорода і ціна гравців
випереджають їх реальну вартість», — говорив Лобановський. На його
думку, «головне — мотивація. Як тільки у гравців закінчується
мотивація, працювати неможливо».
Нагороди та
шана]
«Така вона, гра» (1976) - художній фільм, у якому прототипом
головного героя був Лобановський. (Режисери: Володимир Попков, Микола Малецький)
Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Посмертно нагороджений найвищим
державним званням «Герой України» і Рубіновим Орденом УЄФА за внесок у розвиток футболу.
У травні 2002 року його ім'я присвоїли київському стадіону «Динамо».
У 2008 році Валерій Лобановський посів 6 місце серед
найвизначніших українців усіх часів у проекті «Великі українці». Тренер опинився попереду таких історичних постатей,
як В'ячеслав Чорновіл, Григорій Сковорода, Іван Франко чи Михайло Грушевський
Немає коментарів:
Дописати коментар