Матеріали факультативних занять 10 клас "Видатні постаті України"

Дата:17.03.2020

Тема: Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко – режисер, письменник, сценарист. Внесок Довженка в розвиток українського кіномистецтва. 

Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко (29 серпня [10 вересня] 1894, хутір В'юнище, нині у межах смт Сосниця — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український радянський письменник,кінорежисер, кінодраматург, 

художник,  класик світового кінематографа.

Родовід  Довженків

 Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія - Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них - і Семен, дід Олександра, а в Семена - Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.

Мати Одарка Єрмолаївна, у дівоцтві Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.

Біографія

Дитинство

Народився на хуторі В'юнище (нині в межах смт Сосниця, Чернігівська область, Україна, за тодішнім адмінподілом — Чернігівська губернія, Російська імперія) у багатодітній селянській сім'ї. У різних джерелах називають різні дати народження О. Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим^[3].

Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.

Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14 - Василь (1881-1890), Лаврін (1883-1890), Оврам (1885-1905 (або 1907)), Сергій (1887-1893), Іван (1889-1890), Григорій (1891-1892), Олександр (1894), Парасковія (1898-1899), Анна (1900-1918), Мотрона (1903), Андрій (1905-1925), Кулина (1907-1908 або 1909), Поліна (1909), а також дитина, яка померла при народженні чи у перші дні (Олександр згадував хлопчика як "нехрещений"), тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім'ї рано помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому в згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.

Вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання»^[4].

Юні роки  

Довженко-студент Глухівського учительського інституту, 1911

1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше познайомився з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю»^[5].

1914 року закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Хорошівського Вищого початкового училища, на території сучасної Житомирщини, де, за браком вчителів, він викладав природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».

Доба національно – визвольних змагань

У той же час Довженко на деякий час став активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назвав їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм.

1917 року на фронт його не взяли як «білобілетника», тож він переїхав на роботу до Києва, де теж учителював та разом з тим вчився в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкрилася Українська академія мистецтв, став її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.

Академію Довженко так і не закінчив, а інститут, за його словами, відвідував до 1920 чи 1921 року.

Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк, інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтвердила й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразив у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецьку, російсько-радянську, російсько-монархічну та польську окупації, не один раз буваючи під загрозою розстрілу.

У серпні 1919 року — з двома товаришами втік до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов'язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному^[6]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти^[7]. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.

За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 року вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так написав про це в автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У»^[4].

Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі «Дніпро» в грудні 1957 року, О. Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно в ті часи.

У 1920 році Довженка призначили завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість він потрапив до польського полону, де його показово розстріляли холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдалося втекти.

Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився».

Ранні радянські роки

Олександр Довженко в Берліні

За сприяння боротьбистів Довженко займав різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.

У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової «чистки» в лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УСРР в Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликали до Харкова, зарахували до Наркомату закордонних справ і направили на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими, з часом обійняв посаду керуючого справами представництва. На початку лютого 1922 року його перевели на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині.

Меморіальна дошка в Берліні (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов)

До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані в журналі «Молот» (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов'язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки.

Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УСРР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як написав сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко».

Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.

Робота в Харкові

По поверненні, влітку 1923 року, Довженко оселився в Харкові, тодішній столиці Української СРР. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опинився в товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко», а також став відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча.

У цей час він тісно спілкувався з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об'єднанням «Гарт», що було створене в січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками «Гарту» були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили Костянтин Гордієнко, І. Дніпровський, І. Кириленко, О. Копиленко, Володимир Коряк, Г. Коцюба, Іван Кулик, М. Майський, В. Поліщук, Іван Сенченко, Володимир Сосюра, Микола Тарновський, Павло Тичина та Микола Хвильовий.

Після розпаду «Гарту» Довженко став одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» в теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась радянським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». «Це перший випадок в історії культури, де стиль „постановляють на засіданні“», — глузував Довженко. Натомість він проголосив незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставив Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ в художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.

Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зблизився з ВУФКУ, але в Харкові в той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме тоді він розробив власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.

 З часом Олександр Довженко пробився до кіно. З 1925 року Довженко — стажист у агітфільмі «Червона Армія» А. Строєва. Режисура почала цікавити його під час роботи в кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).

Також Довженко написав сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запустили у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відійшов від фільмування і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко виїхав до Одеси закінчувати фільм, де влаштувався режисером на кінофабриці. Перемкнувшись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.

Одеса ВУФКУ

На зніманнях «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створював інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишивши оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зніманнях цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він познайомився з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.

До Одеси Довженко приїхав вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу II. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював, засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.

Ставши режисером, Довженко планував зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройшов, а потім відкинули один за одним і решту цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зараховував до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назвав «Сумку дипкур'єра».

Перші успіхи. Трилогія.

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще в Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.

Але Довженко майже повністю переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки в ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоча й закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовував більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати в буржуазному націоналізмі.

Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї в автобіографії: «Звенигора в моїй свідомості відклалася як одна з найцікавіших робіт, це „прейскурант моїх творчих можливостей“, я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень».

Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає у світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й вагомості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».

Фільм демонструвався в Москві, два громадські перегляди в Парижі закінчилися овацією, він обійшов екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Великій Британії, США, Греції. Багато кінознавців вважали, що тільки в «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки в 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.

Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Попри те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.

Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімав свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідала за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації в сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем'ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка в нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.

Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» вийшов на київські екрани, а вже 17 квітня фільм з показу зняли. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко написав у «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою „Философы“ в газеті „Известия“. Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти»^[10].

Довженко з подивом дізнався, що фільм мав грандіозний успіх у Європі, у той час як його було заборонено в Україні. Після прем'єри в Берліні про Олександра Довженка з'явилося 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітували лише в 1958 році після міжнародного референдуму в Брюсселі, де він увійшов до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядають як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані внаслідок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.

Період кінематографічного виживання. Москва.

З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебував за кордоном: у Чехословакії, Німеччині, Великій Британії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонували поставити фільм, а в Лондоні Довженко вів розмову вже про телебачення. Повернувшись, він запропонував керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримав відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погодився «сплатити данину» і зняв фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який мав підтвердити незворотний шлях індустріалізації.

Сценарій він писав з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімав його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим. 20 травня 1932 року співробітники ДПУ УСРР повідомляли про критичні висловлювання режисера на адресу партійного керівництва в Москві, яке «жирує», а в Україні вмирають від голоду цілі села.

Довженко завжди жалкував з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його в часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.

Довженко на зйомках фільму, 1932

Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирало обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка вигнали з колгоспу (за доносами його батька характеризували як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилилось.

Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукав порятунку. У 1934 році він опинився в Москві. За його власними словами, він написав листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу в ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

На замовлення Сталіна Довженко зняв у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушив у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року в регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знайшов тут простір безмежної поетики й накреслив сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.

За «Аероградом» йшов «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дав зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко писав 11 місяців, отримав багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідував архіви та історичні музеї.

Сценарій весь час переробляв, при цьому Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її в цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише в 1939 році тому, що саме в ті часи тривали винищення «троцькістів», яких раніше вважали героями громадянської війни (зокрема, Якіра, Тухачевського). Проби фільму систематично направляли Сталіну в Москву, і в залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдався до цікавого ходу — поставив більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили в Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набув національного забарвлення. Російська та українська мови там були органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, останній акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року одночасно в Москві та Києві й за перший тиждень його продивилось близько 31 мільйона глядачів.

Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа в 1939 році Олександра Довженка викликали до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрував західними землями. У результаті з'явилась історична хроніка «Визволення», що супроводжувалась різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показав щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонстрували з 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зник з екранів.

У роки війни[ред. | ред. код]

Довженко на фронті, 1943

Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.

У цей час майстер продовжував працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчив його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від'їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зміг здійснити цей проект: цього разу на заваді стала жданівська культурна політика та слабке здоров'я майстра).

З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримував бездіяльності і просив, щоб його відправили на фронт, де він став кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого надрукував у «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його писав Довженко в 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з'явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинуватили у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку запропонували переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликали до Сталіна, від якого він дізнався про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяла ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищив три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..»

Книга «Щоденникові записи, 1939—1956» О. Довженка, видана в 2013 році видавництвом «Фоліо», стала лауреатом щорічної премії Президента України «Українська книжка року-2013» у номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури»^[12].

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу всеслов'янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки, де він використав свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).

Повоєнний період[ред. | ред. код]

Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявив: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році зняв документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».

Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — тому він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Його поновили на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945 року, Довженко відтворив біографію вченого, до якої включив зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучав як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не були втілені.

Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рвався до України, але марно, туди він мав право їздити у відрядження, а ось жити мав у Москві.

У 1954 році на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржився на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорив про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпала кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагався в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлював стривоженість тиском, який чинився на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкував, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість була почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого почалася нова хвиля молодого кіно, що прагнула порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О. Алова і В. Наумова, «Над Черемошем» Г. Крикуна, «Андрієш» Я. Базеляна та С. Параджанова).

За цей час Довженко стикнувся з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951 році заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думав ставити іншу картину, до якої готувався п'ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум'яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко поїхав до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко почав розуміти, що він мав зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записав Довженко в щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо був занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зняла Юлія Солнцева, дружина і соратник.

У 1954 році Довженко зробив начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.

У 1954–1955 роках режисер закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створив. У квітні 1956 року разом з іншими режисерами Довженко написав листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але його вже не дочекався. Він ще встиг повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада 1956 року помер від інфаркту на дачі під Москвою у перший знімальний день фільму «Поема про море», який завершила його дружина.

«Поему про море» (1956), «Повість полум'яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією «Мосфільм» на Чернігівщині) поставила вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зняла «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважають загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражає думку метра й розкрила головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум'яних літ» потерпала від різниці в часі між задумом сценарію в 1940-ві роки та його реалізацією. «Зачаровану Десну» взагалі вважають пародією на задум Довженка.

Поховали Довженка на Новодівочому кладовищі в Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Миколи Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написали російською: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

Сам Довженко весь час тужив за Україною і в останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».

У своєму щоденнику Довженко засуджував свідоме нищення українського народу сталінським режимом, покріпачення, русифікацію краю, «осурження» нації відтак і перетворення так званої «еліти» у натовп «безбатьченків», «дурників убогих», «холодних боягузів з замками на  душевних вікнах і дверях».      

У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах до 2009 року) та увічнення його пам'яті в державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Поштові марки

Пам'ятна монетна номіналом у 2 гривні присвячена до 110-річчя від дня народження Олександра Довженка

Вшанування пам'яті геніального митця Олександра Довженка в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім'я Довженка, у 1972 році було затверджено Золоту медаль ім. Довженка «За найкращий військово-патріотичний фільм», у 1960 році створено музей Довженка в батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон ґрата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам'ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам'ятник, та й то не офіційний.

Перші значні кроки по збереженню і вшануванню пам'яті видатного українця були зроблені зі здобуттям незалежності України, проте й досі цього вкрай мало, а його співвітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. У цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О. Довженка. У 1994 році було створено «Національний центр Олександра Довженка», робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 1994 до 100 річчя^[13] від дня народження Олександра Довженка була видана марка (а точніше пам'ятний блок) з двома купонами із зображенням кінорежисера. На першому купоні зображено кінокадр з фільму О.П. Довженка «Земля». На другому – кінокадр з «Повісті полум’яних літ» О.П. Довженка екранізований режисером Юлією Солнцевою. Переглянути зображення цієї поштової марки можна також за посиланням у Вікісховищі. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу.

З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. До 120-річчя від дня народження Довженка, 22 серпня 2014 року, була введена в обіг срібна ювілейна монета номіналом 20 гривень.

У листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам'яті Олександра Довженка.

У лютому 2011 року один з кінотеатрів Києва влаштував ретроспективу фільмів Олександра Довженка — варто зауважити, що фільми на замовлення українського Мінкульту було оцифровано та суттєво поліпшено якість зображення оцифрованих копій^[14]. Треба зазначити, що побудований у часи СРСР кінотеатр імені Олександра Довженка на проспекті Перемоги в Києві, за часів незалежності, починаючи з 1995 року, використовувався, як елітний бізнес-клуб («Червоне та Чорне» тощо), а в 2011 році будівля кінотеатру була взагалі знищена.

Мистецька та літературна спадщина.

Літературні твори.

  Воля до життя

·                     Зачарована Десна (повість)

·                     Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)

·                     Мати

·                     Ніч перед боєм

·                     Повість полум'яних літ

·                     Нащадки запорожців (драматична поема)

·                     Україна в огні (кіноповість)

·                     Поема про море (кіноповість)

·                     Антарктида (кіноповість)

·                     Життя в цвіту (п'єса)

·                     Щоденник 1941-56

·                     Довженко А. П. Дневниковые записи = Щоденникові записи : 1939—1956 / Александр Довженко ; сост.: В. В. Забродин, Е. Я. Марголит ; редкол.: А. Н. Артизов и др. ; пер. укр. текста Е. Е. Чугунова ; вступ. ст.: Т. М. Горяева и др. ; Федер. арх. агентство (РФ), Рос. гос. арх. лит. и искусства, Гос. арх. служба Украины, Центр. гос. архив-музей лит. и искусства Украины. — Харьков: Фолио, 2013. — 877 с.

·                     Оповідання «Сон» та інші

Дата:31.03.2020

Тема: Курбас Лесь – видатний український театральний діяч і режисер.Театр «Березіль».Розвиток українського театру у 20 – 30 –х роках.

Лесь Ку́рбас (повне ім'я — Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір, Королівство Галичини та Володимирії — 3 листопада 1937, Сандармох, Карельська АРСР) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).^[1]

Життєпис.

                                             Лесь Курбас. Орієнтовно 1908 р.

Лесь Курбас

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові добру освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів — з них Молодий український театр, в Одесі співорганізатором 1918 був Гаврило Гловацький. У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті».

В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма».

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх найкращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) група почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем'єра вистави Тараса Шевченка «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас). В червні 1924 Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики.^[2]

Лесь Курбас, пізня світлина

Лесь Курбас

Лесь Курбас і «березольці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна в степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єси Миколи Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло» не знайшли розуміння у радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Леся Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березоля» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював постановником Малого театру та у Соломона Міхоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній.

Постановки у театрі «Березіль».

Лесь Курбас, Валентина Чистякова, Фавст Лопатинський серед студійців театру «Березіль». 1922 р.

·                     «Жовтень», текст колективний, 1922 р.

·                     «Рур», текст колективний, 1923 р.

·                     «Газ» Кайзера, 1923 р.

·                     «Джиммі Хіггінс» за Сінклером, 1923 р.

·                     «Гайдамаки» за Шевченком 1924 р.

·                     «Макбет» за Шекспіром, 1924 р.

·                     «Напередодні» за Поповським, 1925 р.

·                     «Золоте черево» Кромелінка, 1926 р.

·                     «Пролог» Бондарчука і Курбаса, 1927 р.

·                     «Народний Малахій» Куліша, 1928 р.

·                     «Мина Мазайло» Куліша, 1929 р.

·                     «Диктатура» Микитенко, 1930 р.

·                     «Народження велетня», текст колективний, 1931 р.

·                     «Місьє де Пурсоньяк» Мольєра, 1933 р.

·                     «Маклена Граса» Куліша, 1933 р.

Фільмографія.

Режисер.

·                     1924 — Вендетта; 1924 — Макдональд;1925 — Арсенальці

Художній керівник.

·                     1924 — Сон Товстопузенка;

Загибель.

Фото у перший день арешту

Заарештований у зв'язку зі справою УВО 26 грудня 1933. Відправлений етапом до Харкова. 9 квітня 1934 засуджений до 5 років ВТТ. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. Перебуваючи в місцях позбавлення волі, певний час працював за фахом у табірних театрах: ставив п'єси «Аристократи» Миколи Погодіна, «Інтервенція» Льва Славіна та ін.

Рішенням окремої трійки 9 жовтня 1937 «засуджений» до страти. Відправлений з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми (понад 1100 осіб) на Карельський берег і 3 листопада 1937 розстріляний з ними (в тому числі — з Миколою Кулішем) в урочищі Сандармох неподалік від робітничого селища Медвежа Гора (нині м. Медвеж'єгорськ).

Реабілітований посмертно 1957 року. Вдові Курбаса Валентині Чистяковій на її офіційний запит, надісланий компетентним органам, було повідомлено неправдиву інформацію, що її чоловік «помер» 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок.

Пам'ять.

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову дістала назву «Березіль».

Львівський академічний театр названо на честь Леся Курбаса.

Національним Банком України до 120-річчя режисера 26 лютого 2007 було введено в обіг ювілейну монету присвячену Курбасу. Вона належить до серії «Видатні особистості України».

У Старому Скалаті на Тернопільщині діє меморіальний музей-садиба Леся Курбаса.

У багатьох населених пунктах є вулиці Леся Курбаса.

10 листопада 2016 року присвоєно^[6] ім'я Леся Курбаса школі І-ІІІ ступенів № 206 Святошинського району м. Києва.

25 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 130 років з дня народження Леся Курбаса (1887—1937), режисера, актора, драматурга, публіциста, перекладача.

З 17 жовтня по 2 грудня 2018 року — виставка «Курбас: Нові світи» у Мистецькому арсеналі.

·                     Меморіальна дошка на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка

·                    

Пам'ятник Лесю Курбасу у Києві

·                    

Пам'ятна дошка Лесю Курбасу, Тернопіль, вул. Качали

·                    

Лесь Курбас на ювілейній монеті

Дата:07.04.2020

Тема: Яворницький Дмитро Іванович – історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник.

Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (25 жовтня (6 листопада) 1855, село Сонцівка (нині Борисівка), Харківська губернія, Російська імперія — 5 серпня 1940, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).

Життєпис.

Сонцівка.

Дмитро Яворницький родом із села Сонцівки (тепер у межах с. Борисівка Харківського району Харківської області). У шкільному творі «Моя батьківщина» Д. Яворницький так описує рідне село:

«

«Моя батьківщина, яка носить назву Сонцівки, — невелике село, на віддалі 35 верст від м. Харкова. Розташування цього села, як і більшості сіл, не представляє нічого особливого. Не доїжджаючи на пів версти до самого села, вам перш за все впадає в очі сад, один з тих прекрасних садів, які дуже рідко зустрічаються в маєтках навіть найбагатших поміщиків. Внизу цього саду протікає невелика річка, що надає саду принадності і величі; ліворуч від саду широкий і не дуже глибокий яр, на дні якого пролягає розлога долина з озерами та чудовими джерелами, які витикають з боків яру. За садом перед нам постає в повні величі і блиску невелика дерев'яна церква… Місцина, де розташоване село, яке представляє довгу низку селянських хат, здебільшого піднесена, тільки північна сторона її поступово знижується і, нарешті, переходить у невелику долину, порослу тінистими деревами та густою травою; в кінці долини підноситься невелика гора, яка служить межею між губерніями Харківською та Курською… ».

»

Родина.

Батько Дмитра Яворницького — Іван Якимович Яворницький (1827–1885) походив із збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням Д. Яворницького, з діда і прадіда він був панського коліна. Свій родовід вчений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися в Зміївському повіті на Харківщині. У книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович пояснював, що за гербовником дворянських родів царства Польського, виданому в 1853 р., у Варшаві, відомо вісім панів Яворницьких. З Галичини одна гілка цієї фамілії перейшла, мабуть, вже після гетьмана Богдана Хмельницького, у теперішню Харківську губернію і там осіла гніздом поблизу річки Сіверського Дінця, Зміївського повіту. В новій батьківщині частина цього прізвища залишилася у дворянському стані, частина перейшла в духівництво, а частина у міщанство. Дід Дмитра Івановича — Яким Федорович Яворницький — належав до духівництва і володів невеличким хутором «Яворницький» в Зміївському повіті Харківської губернії. Згодом вчений успадкував цей хутір.

До духівництва належав і батько Д. Яворницького Іван Якимович, останнім місцем служби якого було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Д. Яворницького, його батько був «грамотій самоучка», добра і розумна людина, не вчивсь ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати і читати. Мати вченого — Ганна Матвіївна Терновська (1830–1916) була простою селянкою. Сім'я жила бідно, в селянській хаті.

Походження прізвища.

Походження власного прізвища Д. Яворницький, пояснював від «явора» або «яворника». «Дід і батько мій, — читаємо в його листі до письменника та видавця В. Л. Левицького, — писались Яворницький, а мені у школі якийсь дурінь причіпив букву „Е“ і вийшов я „Еварницький“, а воно на ділі „Явор“, дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листи зеленійш, з зубцями на кінцях, і більше від листа клена» На переважній більшості друкованих праць вченого стоїть прізвище «Еварницький». Вперше «Яворницький» зустрічається в статтях 1890 р., що були надруковані в «Екатеринославских губернских ведомостях» з подвійним підписом: «Еварницький — Яворницький». Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцева Д. Яворницький прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». І пояснював: «Я хочу сказати цим, що я не лях, а українець». Проте на всіх наступних працях знову стоїть «Еварницький». І лише після 1905 р. вчений вживає або подвійний підпис, або просто «Яворницький» і зовсім рідко «Еварницький». За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки «Яворницьким». В листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав вживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 році. Аналіз у вивченні прізвища Д. Яворницького з перспектив психобіографічної та соціологічної парадигми здійснив дніпропетровський дослідник В. В. Ващенко.

Дитинство.

Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько — Іван Якимович, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім'я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди захопився Дмитро історією Запорозької Січі та її козаків. Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність вченого.

Початкова освіта.

Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди він потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонцівці. Панич не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра. Цю версію наводить у своїй монографії відома дослідниця життя і творчості Дмитра Яворницького М. Олійник-Шубравська. В училищі Д. Яворницький вивчав російську і латинську мови, географію, історію, закон Божий та інші предмети. Учнів знайомили з літописними творами, давнім епосом, філософськими трактатами. Найбільші успіхи Дмитро мав у царині словесності. Викладачі відзначали його письменність, «легкість і свіжість у викладанні думок». По закінченні училища він повернувся додому і через деякий час, у 1874 році, за сімейною традицією, поступив до Харківської духовної семінарії. Це сталося за наполяганням батька. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали Д. Яворницького, його захоплювала історія рідного краю, народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Дмитро Яворницький залишив семінарію й у 1877 р. вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, що свого часу вважався «Слобожанськими Афінами», уславився ідеями слов'янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавлення етнологією, фольклором.

Харківський університет.

Яворницький в одязі запорожця

Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (1877–1881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово. У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті. Вимушені канікули Дмитро Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров'ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці. Декілька записаних ним в студентські роки пісень пізніше були опубліковані його студентським приятелем, майбутнім професором Харківського університету Михайлом Халанським (1857–1910), з яким Дмитро Іванович під час навчання мешкав в одній кімнаті.

У студентські роки Д. Яворницький знову вирішив повернутися до запорозького козацтва. На 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва. Становлення Д. Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, українських патріотів О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. Український філолог, творець лінгвістичної поетики Олександр Потебня залучив Дмитра Яворницького до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем та учнем встановилися добрі стосунки.

Д. Яворницький був частим гостем в родині О. Потебні, котрий допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій. Видатний український етнолог, фольклорист, громадський діяч Микола Федорович Сумцов згодом став його колегою і другом. Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості. Їх пов'язували спільні наукові інтереси, збігалися і їхні дослідницькі методи. Від своїх вчителів перейняв Д. Яворницький захоплення фольклором, нахил до збирання, записування та публікації пам'яток усної народної творчості. З вдячністю та повагою ставився Дмитро Іванович до своїх університетських вчителів. Їхні образи він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907 р.), а М. Ф. Сумцову присвятив вірш «Працівнику за Україну», який ввійшов до збірки поезій «Вечірні зорі» (1910 р.). На момент закінчення університету Д. Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме дослідженню історії запорозького козацтва. По закінченні університету (1881 р.) він, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. І вже з перших кроків наукової кар'єри чекали випробування. Замість вже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Дмитро Іванович згадував, як попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість, не відмовився від обраної ще в студентські роки теми з історії запорозького козацтва, що належала до крамольних і за яку пізніше його було позбавлено стипендії. До цього додалася ще й розлука з друзями — Михайлом Халанським та Миколою Липенським, які по закінченні університету поїхали викладати — один у Білгород, другий у Суми.

Залишившись без засобів для існування, Д. Яворницький, за допомогою О. Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у 3-ю чоловічу гімназію і в жіночу гімназію Н. Григорцевич.

Перші дослідження.

За порадою О. Потебні й М. Сумцова, він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Д. Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю, перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані. Писав він Ф. Г. Лебединцеву у квітні 1884 р., що він проїхав усі Дніпрові пороги,

«

«від першого до останнього, у човні, причому ледь не поплатився й життям… Не забувайте, що я лажу в Запоріжжі вже три роки поспіль, що я проводив там розкопки, розкрив 24 могили, знайшов у них багато різних речей, бачив багато різних запорізьких портретів, викопав запорожця з вусами, люлькою і т. ін.»

»

Досліджував з Д. Яворницьким історик, фольклорист, археолог і викладач з Олександрівська Яків Павлович Новицький. В особі Я. Новицького Дмитро Іванович здобув найвідданішого й найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу. Багато спільного об'єднувало цих подвижників української культури. Д. Яворницький з натхненням писав Я. Новицькому:

«

«Запоріжжя, запорожці, Дніпро, пороги, степ! Скільки в цих простих, нехитрих словах міститься для мене чарівного, живого захоплюючого змісту! Якби міг я вмістити в своїх грудях широкий і далекий степ, якби міг я солодким поцілунком злитися зі своїм Дніпром, ніякої іншої насолоди не хотів би на землі. Не було би для мене нічого вищого, глибшого від цього щастя».

»

Понад 40 років тривала дружба і творча співпраця Дмитра Яворницькго з Яковом Новицьким. Вони постійно радилися, ділилися творчими планами, допомагали один одному в дослідженнях, збиранні колекцій, складанні топографічних карт Запоріжжя, записуванні фольклору тощо. Надавали один одному матеріальну і моральну підтримку.

З перших праць наукової діяльності Дмитро Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Влітку 1884 р. Дмитро Яворницький через газету «Днепр» звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорозького козацтва. Наукові подорожі вченого охоплювали значну територію —Катеринославську, Херсонську, Таврійську,  Полтавську,

 Чернігівську та Харківську губернії.

Перше одруження.

У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Яворницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати — Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену — вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років — у 1915 році.

Харківський період.

Дослідження Дмитра Яворницького вже у 1883–1884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фольклорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому українському історичному журналі «Киевская старина». Наукові здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яке очолював (1878—1890) професор Олександр Потебня. Це надало Дмитрові Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лекція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вченого, який із захопленням, без конспекту читав лекції. З цього моменту розпочалася активна популяризація Дмитром Яворницьким історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі та багатьох інших містах України та Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним. Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворницький підтримував тісні стосунки з діячами харківської «Громади» — відомими вченими О. Потебнею, М. Сумцовим, педагогом Д. Пильчиковим, письменником і видавцем М. Лободовським та ін.

На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим, який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Дмитра Яворницького з Яковом Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Щоголєва була дочка Єлизавета — особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Яків Щоголєв віддав Єлизавету заміж, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і покинула його заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Дмитро Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Дмитром Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Яків Щоголєв прокляв і дочку, і тричі прокляв Яворницького. Однак через короткий час між Дмитром Яворницьким і Єлизаветою Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавети «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…» . Не зважаючи на розрив з Яковом Щоголєвим, Дмитро Яворницький не перестав поважати його як високоталановитого поета. Окрім наукової діяльності, Дмитро Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Дмитро Яворницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився. Важливою подією в житті Дмитра Яворницького став VI Археологічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахівців. На з'їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зокрема з Володимиром Антоновичем. Саме починаючи від цього з'їзду Яворницький став вважати себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства. Повернувшись до Харкова, вчений з натхненням продовжив дослідження. Проти над ним почали збиратися хмари. Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску всі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження і популяризація Дмитром Яворницьким «крамольної» історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був звинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету.

«

«І не думав і не думаю бути сепаратистом, — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу ... Так хіба це сепаратизм? »

»

Проте незважаючи на перешкоди, Дмитро Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. поїхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах документів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним, Іваном Забєліним, Д. Іловайським, В. Ключевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Костомаровим, який справив надзвичайне враження на Дмитра Яворницького.

«

«На мене він справив надзвичайно чарівливе враження, - Правда, він уже справжня руїна: права рука зовсім віднялась, ходить зігнувшись, шамкає, але все ж це сила і на схилі віку, все ж це лев, хоча і вмираючий. Мабуть, я йому дуже полюбився: по цілим вечорами не випускав від себе, запрошував хлібом-сіллю почастуватись та на прощання дав свою картку».

»

Вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам'яток, в тому числі речових, усних, зображувальних тощо. Цей своєрідний заповіт Миколи Костомарова став дослідницьким кредо Дмитра Яворницького. На знаменитих костомаровських вівторках Дмитро Яворницький познайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план переїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня 1885 р.

Петербурзький період.

Події в особистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною Варварою Кокіною. Окрім того, хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Ці події вплинули на Дмитра Яворницького, він мало не збожеволів, передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий. Влітку він знову виїжджав в Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнологічних досліджень. Особливо плідним в цьому плані виявився 1886 р. У березні цього року Дмитра Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург). Про наукову працю Д. Яворницького в петербурзький період (1885–1892) свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам'яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу. Він досліджував Троїцький собор у Новомосковську, а також святиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» — Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєва та Олександра Поля на Катеринославщині й Василя Тарновського на Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках документальних свідчень про останнього кошового отамана Запорозького війська Петра Калнишевського, який по ліквідації Запорозької Січі був ув'язнений у Соловецькому монастирі, де просидів 25 років, там помер і там був похований.

У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактора у формуванні запорозького козацтва.

Книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вченого-мандрівника, що подорожує місцями колишнього Запоріжжя, і багата на оповідки запорозьких старожилів про козацькі часи, описи запорозького одягу, зброї, побутових та культових пам'яток.

Невдовзі Дмитро Яворницький підготував цю книгу до перевидання, але за його життя цей намір не був реалізований. Лише у 2005 р. до 150-річчя вченого побачило світло виправлене і доповнене Дмитром Яворницьким видання «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу». Це сталося завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К. Фоменка і дніпропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.

До найвизначніших наукових надбань Дмитра Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том тритомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі Петро Саладилов, П. Пелехін, Ілля Рєпін, В. Васютинський та ін. Приятелі М. Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову (чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з Літературного фонду. «История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.

У Петербурзі Дмитро Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними її діячами, в першу чергу з Кесарем Білиловським, Сергієм Васильківським, Г. Вашкевичем, П. Катериничем, Д. Мордовцевим, П. Саладиловим, О. Сластьоном, П. Стебницьким, Петром Пелехіним та. ін. Він заприятелював з художниками Іллею Рєпіним, Михайлом Мікешиним, Іваном Шишкіним, К. Маковським, мистецтвознавцем і критиком Володимиром Стасовим. Згодом Дмитро Іванович почав влаштовувати в своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися земляки-українці й представники російської інтелігенції, іноді до 40 людей. На цих вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі Опанаса Сластіона. Так восени 1886 р. ці «суботки» відвідали живописець Ілля Рєпін і артисти трупи Марка Кропивницького. Як згадував Дмитро Яворницький, Ілля Юхимович пішов «викозулювати» гопака з Марією Заньковецькою та Михайлом Садовським. Без перебільшення важливою подією в житті Д. Яворницького було знайомство з живописцем Іллею Рєпіним, яке відбулося у лютому 1886 р. під час панахиди по Тарасові Шевченкові, що її відправила українська громада у Казанському соборі в Петербурзі. За словами Дмитра Яворницького, з Іллею Рєпіним його познайомили і здружили запорожці. Їхня дружба мала наслідок — славнозвісну картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Дмитро Іванович щиро запропонував І. Рєпіну свої знання про Запорожжя і власну колекцію козацьких старожитностей, «постачав» натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й, нарешті, сам позував І. Рєпіну в образі козака-писаря. Під впливом Дмитра Яворницького у творчому доробку Іллі Рєпіна з'явилися й інші картини із запорозької тематики. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до книги Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», а також до 1-го тому «Истории запорожских козаков». Дмитро Яворницький залишив спогади про видатного живописця, талант і творчість якого він високо цінував і дружбою з яким вельми дорожив.

Яворницький зображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану» писарем, у центрі картини

Активна участь Дмитра Яворницького в науковому і культурно-громадському житті української колонії в Петербурзі, пропагування історії козацтва, визначення його прогресивної ролі й взагалі погляди історика на роль народу у боротьбі проти панства, що яскраво виявилося у передмові до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» — все це не залишилося поза увагою влади. Обвинувачення Дмитра Яворницького у «неблагонадійності» надходили до міністерства освіти. Навіть йшлося про якийсь донос із Харкова. Внаслідок цього міністр народної освіти І. Делянов таємним листом від 16 червня 1887 р. запропонував попечителеві Петербурзького навчального округу І. Новікову усунути Дмитра Яворницького від викладацької діяльності як неблагонадійного. У свою чергу, І. Новіков розіслав по навчальних округах наказ про звільнення Дмитра Яворницького з педагогічної роботи. З причини політичної неблагонадійності вченому не вдалося того року скласти магістерські іспити в Петербурзькому університеті. Дмитро Яворницький був морально пригнічений, нудьгував, хворів, неодноразово його відвідували думки про смерть.

«

«Що робити? Поки нічого і не надумаю, — І що це за нещастя такі падають на мою голову? Віриш, брате, отупів я якось від цього горя; навіть не обурююся, а так махнув рукою, та й шабаш. Будь, що буде, а гірше від того, що є, не буде».

»

За допомогою впливових знайомих Яворницькому вдалося поновити викладацьку діяльність й влаштуватися в одній з найкращих петербурзьких гімназій — жіночій гімназії М. Стоюніної. А влітку він знову поринув в археологічні дослідження, за традицією відвідав Катеринославщину, Херсонщину, Полтавщину, де копав кургани, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, а також відпочивав у маєтках своїх друзів: Г. Алексєєва в Котовці, Ф. Міхєєва в Богодарі, М. Комстадіуса у Фаліївці, П. Малинки в Будаківці (Полтавщина) та ін.

У 1889 р. Дмитро Яворницький спільно з видатним катеринославським меценатом, колекціонером, краєзнавцем і громадським діячем Олександром Полем розшукував місце битви Богдана Хмельницького з поляками під Жовтими Водами. Влітку 1891 р. Дмитро Яворницький здійснив археологічні дослідження в селі Фаліївка на Херсонщині — маєтку свого приятеля Миколи Миколайовича Комстадіуса — згодом генерала, воєнного юриста, що походив зі шведського роду, був нащадком гетьмана Данила Апостола й належав до відомих на півдні України родин Синельникових, Селецьких, Малама та ін. Допомагали Дмитрові Яворницькому у розкопках у Фаліївці М. Комстадіус, приятель з Херсона Л. Попов та археолог-аматор з Катеринославщини вчитель І. Чайкін. Результатом цих досліджень стала книга Дмитра Яворницького «История села Фалеевки-Садовой» (СПб., 1892).

Дружні стосунки мав Дмитро Яворницький і з матір'ю М. Комстадіуса — Софією Миколаївною, уродженою Синельниковою (правнучкою правителя Катеринославського намісництва І. М. Синельникова), у другому шлюбі фон Таль. Окрім того, вчений заприятелював також з рідним братом Софії фон Таль — генералом Олексієм Синельниковим, в маєтку котрого у селі Михайлове-Апостолове у 1897 р. Д. Яворницький здійснив археологічні дослідження й зробив сенсаційні знахідки, які демонструвалися в Ермітажі російському імператорові Миколі ІІ. Дмитро Яворницький був не тільки захопленим дослідником, але й натхненним популяризатором української історії та культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій в періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії запорозького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.

Активна культурно-громадська діяльність Дмитра Яворницького не залишалася поза пильною увагою влади. Нагляд поліції за ним тривав, навіть одного разу в його помешканні було зроблено обшук. У 1891 р. наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у більш категоричній формі, заборонялося викладати в навчальних закладах Російської імперії «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии».

Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобути для Дмитра Яворницького таке місце, щоб він мав і гарне утримання, і вільний час для наукових занять, і щоб сама посада була фаховою і приносила задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П. Пелехіна, П. Саладилова та ін. Дмитра Яворницького було призначено на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення місцевого краю і створення музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники творчості Дмитра Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним для його наукової роботи.

Середньоазійській період[ред. | ред. код]

Період перебування Д. Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) збігся з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки. Давня історія та пам'ятки культури цього краю захопили Д. Яворницького. Він досліджував та збирав старожитності. Український історик вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Яворницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомости») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (цивільний чин VIII класу). В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справжнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва. Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його середньоазійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу стаття під назвою «Лірник», автор якої підписався прізвищем «А. Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована ані в жодній бібліографії вченого.

У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім самотнім. Можна припустити, що деякий час з ним в Туркестані перебувала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з представниками місцевої інтелігенції, серед якої було багато земляків з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Якубовським, родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем, шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місцевих газетах. Не забували історика і його друзі в Україні та Петербурзі, які розшукували і надсилали йому необхідну для наукового студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня. Середньоазійське відрядження Д. Яворницького було розраховане на три роки, але фактично вчений перебував там 2 роки.

Московський період.

У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої Азії. 3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя — це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все — воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.

Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський) радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Москву, там шукати роботу і захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дмитро Іванович зустрічав в Москві, у колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича Алексєєва — князь Микола Петрович Урусов. З того часу й на довгі роки заприятелював Дмитро Іванович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за допомогою Івана Яковича Рудченка Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Рудченко. Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д. Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора цього університету П. Ковалевського — вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринославській духовній семінарії й закінчив Харківський університет. Протягом вересня 1895 — січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету. А наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика професора Василя Йосиповича Ключевського (1841—1911), Д. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в університеті, попечитель Московського навчального округу попередив історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак, приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки. Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості, особливо студентів-українців. Лекції вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів. Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д. Яворницький всіляко підтримував творчі ініціативи студентів, а також матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до Українського студентського науково-просвітнього товариства при Петербурзькому університеті.

У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорожцев», яка посідає особливе місце у творчому доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до освоєння Д. Яворницьким літературно-художніх форм зображення дійсності. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р. розпочалося друкування монументальної двотомної збірки документів «Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана, за сприяння князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі. Складною залишалася справа із захистом магістерської дисертації. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця, що був затаврований як «українофіл» і «сепаратист». Ускладнювали ситуацію й негативні відгуки наукової критики на твори Д. Яворницького, зокрема О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков».

І тоді вчений звернув увагу на Казанський університет, у якому ще на початку 1895 р. він намагався «влаштувати» свої дисертаційні справи. У грудні 1896 р. Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього університету Федора Міщенка, який доклав значних зусиль до вирішення справи Д. Яворницького. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але, в решті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Д. Яворницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких козаків». Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская старина» і перший великий художній твір Д. Яворницького — повість «Наша доля — Божа воля».

В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який видавав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихомиров. В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей: «Святки в Малороссии», «Забытый украинский філософ Сковорода», «Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.

На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літературно-художньому гуртку він познайомився з письменниками, видавцями, діячами культури, як-от: І. Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та ін. Як зазначила М. М. Олійник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро співпрацював з багатьма діячами науки і культури Росії, підтримував дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О. Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О. Лаппо-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський, О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворницький напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чудовим співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечори у Д. Тихомирова, письменник М. Телєшов відзначив, що в пам'яті залишився лише один професор Яворницький, «правовірний українець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про Запорожжя і запорожців».

У Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським — «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили шукати сліди перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніального письменника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була друга зустріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у потязі.

Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археологічним товариством, Імператорською Археологічною комісією, Російським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської архівних комісій.

Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху і української культури, як-от: Б. Грінченком, К. Білиловським, О. Кониським, М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком, О. Сластьоном, С. Васильківським, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, В. Леонтовичем, М. Комаровим, А. Кримським, В. Науменком, Я. Новицьким, М. Сумцовим, Є. Чикаленком, С. Вагановим, Ф. Сваричевським, І. Шрагом та ін. 1900 р. спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і М. Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старины»^[2], що стало значною подією в культурному житті України того часу. Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той час це була досить значна сума. Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Студинським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. № 3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дійсним членом історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів).

Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Найулюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Богодар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха несучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудовою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою наболілу душу.

Катеринославський період.

У 1902 р. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. 28 грудня 1902 р. Катеринославське наукове товариство обрало історика членом Ради музею. На момент переїзду до Катеринослава Д. Яворницький переживав життєву й творчу кризу, хотів покинути науку й зайнятися лише літературною працею. Музей, очолити який був запрошений Д. Яворницький, веде свою історію від створеного у 1849 р. «Музеуму старожитностей». До 1902 р. музей переживав, сказати б, «інкунабульний» період «блукання» музейних колекцій різними приміщеннями. З директорством Д. Яворницького починається відродження, а фактично — становлення цього музею, який, завдяки Д. Яворницькому, перетворився на один з провідних музеїв України, справжню скарбницю пам'яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини. Запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею ім. О. Поля сталося невипадково. Його добре знали на Катеринославщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам'яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими дослідниками О. Полем, В. Куриловим, А. Синявським, Я. Новицьким та можновладцями Г. Алексєєвим, Я. Гололобовим, М. Миклашевським, М. Родзянком, А. Струковим, М. Урусовим та ін. Дмитро Іванович приступив до формування музейної збірки. Його власна колекція старожитностей також була покладена у фундамент музейного зібрання. Комплектування музейних фондів значно активізувалося в зв'язку з підготовкою ХІІІ Археологічного з'їзду, який мав відбутися влітку 1905 р. у Катеринославі.

До цього форуму було збудоване спеціальне приміщення для музею, що став окрасою міста. Того ж року був збудований і власний будинок Д. Яворницького й учений остаточно оселився у Катеринославі. Д. Яворницький створив і понад 30 років керував музеєм, що являв собою провідний культурний центр Придніпров'я. «Безсмертною славою» Д. Яворницького назвав Я. Новицький створений його другом музей ім. О. Поля.

Д. Яворницький посідав одне з провідних місць в музейному співтоваристві України. До нього зверталися за допомогою й порадами співробітники з багатьох музеїв, приїздили на консультації тощо. Багато сил і енергії доклав Дмитро Іванович до справи організації ХІІІ Археологічного з'їзду (Катеринослав, серпень 1905). Протягом трьох сезонів вчений здійснював широкомасштабні археологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів. Того часу здійснилася мрія вченого «накопатися досить могил» (тобто курганів). Незабаром, у 1906 р. він був обраний дійсним членом Московського археологічного товариства. Археологічні розкопки вчений завжди поєднував з фольклорно-етнологічними та лексикографічними дослідженнями. У бесідах з копачами курганів він записував різні слова, пісні, легенди, перекази тощо. За допомогою місцевих розшукував старожитності. Оцінюючи діяльність Д. Яворницького у царині археології, професор І. Ковальова відзначила, що вчений не тільки стояв біля витоків археологічної науки в Україні, але й започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду.

У 1910 р. здійснилася давня мрія Д. Яворницького — подорож на Близький Схід, де він відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі, а в Гелуані зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою. Повернувшись, вчений взяв участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня-10 жовтня 1910. У катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років — «Малороссийские народные песни, собранные в 1878–1905 гг.». В місцевій періодиці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького козацтва. У період до перших визвольних змагань, після цензурного послаблення, в зв'язку з проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 р., побачили світло україномовні художні твори Д. Яворницького: автобіографічний роман «За чужий гріх» (1907), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Русалчине озеро» (1909, 1911), збірка поезій «Вечірні зорі» (1910), повість «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911) та ін. Важливою сторінкою в творчому житті Д. Яворницького у Катеринославі була його участь в роботі місцевої вченої архівної комісії (1903–1916), співпраця з її провідними членами: А. Синявським, В. Бідновим, В. Машуковим, Я. Новицьким, В. Даниловим, Д. Дорошенком. У 1909 р. Дмитро Іванович був обраний почесним членом цієї комісії. Він друкувався на сторінках її «Летописей» і головував на її засіданнях. На особливу увагу заслуговує стаття «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка», в якій Д. Яворницький висвітлив запорозьку тематику в творчості Кобзаря. У 1909 р. вчений видав на кошти катеринославського українського діяча і мецената Володимира Миколайовича Хрінникова збірку «Матеріали до біографії Т. Шевченка». Досить активною у катеринославський період була й лекційна діяльність Д. Яворницького, в тому числі на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі (1911) та Полтаві (1912). Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжувалися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влаштовувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».

Громадська позиція Д. Яворницького, яскраво виявилася в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Просвіта», біля витоків якого у 1905 р. він стояв і в якій співпрацював разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Котовим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінниковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін. Цей аспект в діяльності вченого здобув досить глибоке висвітлення в дослідженнях Н. Василенко, О. Журби, М. Чабана та ін. Д. Яворницький друкувався в органі «Просвіти» — часопису «Дніпрові хвилі». Він підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій у «Просвітах» цих міст. Багато зусиль доклав Д. Яворницький до святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала «Просвіта».

За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачило світло перше і єдине число газети-тижневика «Запорожжє», яка мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена на першому числі.

Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культурно-громадському русі України кінця XIX — початку XX ст. яскраво свідчить святкування 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого. Урочисте святкування ювілею Д. Яворницького відбулося 24 листопада 1913 р. у Катеринославській вченій архівній комісії. На адресу ювіляра надійшли сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найвищих здобутків. Це — історія запорозького козацтва і створення музею ім. О. Поля. Сучасники вважали Д. Яворницького «вартовим» рідної історії, діяльність якого мала велике національне значення.

Скасування царату у лютому 1917 р. дало новий імпульс до піднесення наукової та культурно-громадської діяльності Д. Яворницького.21 — 22 травня 1917 р. він був почесним головою катеринославського українського губернського з'їзду Центральної Ради.

У травні 1917 р. вчений очолив Катеринославський комітет охорони пам'яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини. Під час перших визвольних змагань, вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна. У 1917 р. Д. Яворницький брав участь у діяльності відродженої катеринославської «Просвіти». Не припиняв учений і лекційної діяльності. Як дослідив В. Я. Яценко, у червні 1917 р. Д. Яворницький читав лекції на губернських земських курсах для вчителів губернії; у червні — липні 1917 р. — на українських курсах для вчителів земських та церковно-приходських шкіл і представників від волостей Павлоградського повіту; 6 — 27 липня того ж року — на курсах українознавства для вчителів земських і церковних шкіл Олександрівського повіту. З ім'ям Д. Яворницького пов'язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього навчального закладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Україно-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.

Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького в будинку Яворницького в Дніпропетровську

Друге одруження.

У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою. Окрім громадянської реєстрації шлюбу, відбулося вінчання, 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дружиною Д. Яворницького. З першою — В. П. Кокіною, як вже зазначалося, розрив стався ще у 1885 р. С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, педагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринославському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у різних школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама розповідала їм про пам'ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в родині Бурякових — Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари.

У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнологічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання — результат майже 40-річної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця життя. У 1928 р. було видрукувано й розповсюджено звернення Д. Яворницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».

Радянський період.

До значних творчих досягнень Д. Яворницького того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1929).

З ім'ям Д. Яворницького пов'язане й становлення архівної справи на Катеринославщині в пореволюційні роки. У 1922–1924 рр. він очолював губернське архівне управління, доклав багато зусиль і власних коштів до розшуку, збирання та зберігання архівів.

У 1921–1930 рр. Д. Яворницький керував науково-дослідною кафедрою українознавства, на якій працювали професори М. Злотников, П. Єфремов, М. Бречкевич, В. Пархоменко. Серед аспірантів кафедри, що близько стояли до Д. Яворницького, були К. Гуслистий, П. Матвієвський, П. Козар, В. Грінченко та ін.

Дмитро Яворницький у власному кабінеті. 1930-ті роки.

У 1920-ті рр. Дніпропетровський історично-археологічний музей, керований Д. Яворницьким, перетворився на центр історико-краєзнавчих досліджень, охорони пам'яток. Його колекції використовувалися як джерело у дослідженнях гуманітарного циклу. До Д. Яворницького, як директора музею і фахівця, зверталися за консультаціями і порадами науковці, письменники, діячі мистецтва з України, Росії, Німеччини, Чехії, Польщі, Великої Британії, Франції, а також земляки, що опинилися в еміграції, зокрема В. Біднов, Є. Вировий, О. Ґалаґан, І. Рудичів, І. Труба, Т. Котенко. У 1925 р. святкувався 70-річний ювілей Д. Яворницького. Цю подію урочисто відзначила й українська еміграція в Празі. Д. Яворницьким у цей час було керівництво комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді, яку він очолював протягом 1927–1932 рр. Певною мірою результати наукових досліджень експедиції здобули висвітлення в «Збірнику» Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею, 1-й і єдиний том якого за редакцією Д. Яворницького побачив світло у 1929 р.

Коли стало відомо про те, що внаслідок спорудження греблі Дніпрові пороги будуть затоплені, посилився потік відвідувачів сюди, щоб подивитися на окрасу Дніпра. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями від подорожі з Д. Яворницьким, відзначив, що

«

пройтись з Яворницьким дніпровими порогами — се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя.

»

Д. Яворницькому належить ґрунтовне видання «Дніпрові пороги», яке вперше було надруковане в Харкові у 1928 р., мало величезний успіх й зразу перетворилося на бібліографічну рідкість.

У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових досягнень Д. Яворницького. 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом. За спогадами З. Д. Бурякової (сестри С. Д. Яворницької),

«

Дмитро Іванович дуже мало спав, влітку прокидався о 5 годині ранку, ходив на прогулянку у парк ім. Т. Шевченка, де до нього підходили люди й він спілкувався з ними, особливо з молоддю. Потім він йшов до музею, де працював до вечора. Повернувшись додому, працював у кабінеті й засинав о півночі. Пам'ять у нього була надзвичайна, особливо що стосувалося імен та дат.

»

1928 р. Дмитро Іванович відвідав рідну Сонцівку, подарував місцевій школі свої книжки і дав гроші на ремонт і придбання літератури для шкільної бібліотеки. Директор місцевої школи Г. П. Якубович писав славетному землякові, що після його (Яворницького) від'їзду дня не проходило в селі без спогадів про Дмитра Івановича.

Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало Д. Яворницькому підготувати до видання його «Историю запорожских козаков». Але, вже почалися сталінські репресії, проводилися масові чистки від «неблагонадійної» інтелігенції, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси. Д. Яворницький не брав активної участі у політичному житті, він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний елемент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. Серед епістолярної спадщини Д. І. Яворницького є один лист, який містить інформацію про Голодомор-геноцид. Це лист священика Василя Котляревського який під впливом академіка Яворницького збирав народні пісні, пам'ятки історії та культури для Дніпропетровського історичного музею (в роки Голодомору проживав в селі Пескошино Мелітопольського округу). В листі Котляревський благає Дмитра Яворницького надіслати йому продукти, або гроші «Я пишу Вам листа, — наголошував він, — а дружина випікає із тертого сухого листя кукурудзи юшку, приправлену зеленим щавлем. Це моя тепер страва. Врятуйте мене, Дмитре Івановичу! Надайте мені допомогу! Ви і я вже похилого віку, у такому віці, коли уже доводиться думати і про рахунки з життям. Подайте мені руку допомоги: важко помирати голодною смертю при повному усвідомленні своєї невинності перед людьми: і за що таке тяжке покарання. А хіба у нас було багато, але весь хліб відібрали скрізь до фунта і кудись та комусь відправили. На трупи вже не звертають уваги, а звозять їх, як дохлятину. Від села залишилось ледве четверта частина напівживих людей». Невідомо, чи встиг вчений відповісти на цей лист. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. Завдяки лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.

У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Арештованих примушували визнати, що вдома у Яворницького проходили наради з питань боротьби проти влади, активними учасниками нарад у Яворницького були вчитель Микола Пiдгайко, а також Сагатовський, Петровський та Нестерець, саме за показами останнього було визначено Яворницького особою, що проводила антирадянську обробку музейного активу (Ченцов В. В. «Ідеолог українського націоналізму» (Д. Яворницький) // Реабілітовані історією. Дніпропетровська область. Науково-документальна серія. Дніпропетровськ, 2009. Том 1. С. 345—356; також джерело: Архів управління Служби безпеки Дніпропетровської області (архів УСБУ) — фонд кримінальних справ. — П-1258. — арк. 53; Там само. — спр. 7354. — арк. 40.). Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо. На думку Ю. А. Мицика, влада прагнула використати Д. Яворницького як своєрідну «приманку», на котру мали б «клювати» «вороги народу», передусім «українські буржуазні націоналісти».

Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб (В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто потенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.

У ці трагічні для Д. Яворницького та його родини часи на допомогу прийшли справжні друзі. Велику підтримку вченому надала історик Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко, яку Дмитро Іванович називав «запорозькою матір'ю» (а себе «запорозьким батьком»). Н. Полонська-Василенко разом з чоловіком — академіком М. П. Василенком — мешкала у Києві, була добре обізнана в усіх академічних справах, про які інформувала Д. Яворницького. Коли вченому припинили виплачувати пенсію, він запитував:

«

То може я вже і не академік? Коли так, то буду шукати торбу на плечі і тоді гайда по світу. П'ятдесят три роки послужив рідному краю, а шматка хліба не вислужив.

»

На початку 1935 р. своє життя вчений оцінював на «три з мінусом». До музею він вже не повернувся, але творчу діяльність не припинив, в якій, як й завжди, знаходив душевне заспокоєння і моральне задоволення. Із захопленням працював Дмитро Іванович над улюбленим «Словником української мови»; підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні); у 1936 р. написав «Историю города Екатеринослава»; кожного року звітував перед Академією Наук і складав плани творчих досліджень; працював над темою: «Послідовна зміна народів у південній частині України»; написав спогади про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого, В. Тарновського.

У 1939 р., з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, Д. Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. Пам'ять.

Ховали Д. Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годині вечора на новому кладовищі у степу. Був оркестр тієї музики, яку завжди слухав історик у парку ім. Т. Шевченка. Говорили промови. Особливо Серафима Дмитрівна запам'ятала останню промову, яку українською мовою чудово виголосив артист А. Хорошун. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про увічнення пам'яті академіка Д. І. Яворницького» від 11 жовтня 1940 р. його ім'я було надане Дніпропетровському історичному музею. 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д. Яворницького (м. Дніпро, майдан Т. Шевченка, 5). Проте лише під час «відлиги», 18 липня 1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку.

На початку 1970-х рр. цей меморіальний музей був закритий і знову відкрився лише 3 листопада 1988 р. В ньому є три меморіальні кімнати і експозиційна зала, в яких репрезентовано особисті речі Д. Яворницького, його рукописи, книги, світлини, картини М. Струннікова, С. Васильківського, Ф. Красицького та ін. Вестибуль прикрашають унікальні настінні розписи: «Тарас Бульба із синами» (автор М. Струнніков) і «Сцени з козацького життя» (автор Т. Ткаченко). Біля будинку розташований сад, дерева в якому посаджені Д. Яворницьким. Заповіт вченого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. У 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Д. Яворницького, у Дніпропетровську, біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам'ятника видатному українському діячеві (скульптор — В. Наконечний, архітектор — В. Мірошниченко). Пам'ятник споруджений на народні кошти.

1991 року Національна спілка краєзнавців України заснувала Премію імені Дмитра Яворницького.

У листопаді 1998 року в селі Борисівка споруджено пам'ятник Д. І. Яворницькому. Автори пам'ятника — Наталя та Олексій Фоменко^[3].

Також у кількох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь Дмитра Яворницького, а у Дніпрі ім'я видатного дослідника носить центральний проспект^[4].

2005 року НБУ викарбував та ввів до обігу пам'ятну монету на честь Дмитра Яворницького номіналом 2 гривні.