23.04.2020 Видатні постаті України 11 клас

Дата: 16.04.2020.

Тема:  Ужвій Наталія – велика українська драматична актриса.

Яковченко Микола - український актор театру й кіно на характерних ролях. Народний артист УРСР.  Ступка Богдан – народний артист України, кавалер ордена „За заслуги” ІІ ступеня, художній керівник Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, академік, засновник Академії мистецтв України.

Матеріли з Вікіпедії.

Ната́лія Миха́йлівна Ужві́й (27 серпня (8 вересня) 1898, Любомль, Російська імперія — 29 липня 1986 або 22 липня 1986, Київ, СРСР) — українська радянська акторка театру і кіно.

Біографія]

Народилася 27 серпня [8 вересня] 1898 року в Любомлі, тепер Волинська область, Україна. Сестра Ксеня (1902—1990) стала дружиною громадсько-політичного діяча Андрія Братуня, брати Євген, Назар і Михайло загинули в УРСР під час сталінського терору.

У 1922—1925 роках навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка в Києві і виступала на його сцені.

У 1925—1926 роках працювала в одеській «Держдрамі», у 1926—1934 роках — у «Березолі», далі в Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка і з 1936 — у Київському Державному Академічному Українському Драматичному Театрі ім. І. Франка. Найяскравіше талант Ужвій розвинувся в «Березолі».

Була одружена з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (Михайль Семенко). Вони розлучилися 1936 року, а 23 жовтня 1937 року його розстріляли. У цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.

У репертуарі Ужвій близько 213 ролей у театрі і 20 в кінофільмах. Найкращі з них:

·         Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926),

·         Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927),

·         Джулія («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928),

·         Тьотя Мотя («Мина Мазайло» М. Куліша, 1929),

·         Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931),

·         Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939),

·         Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін.

Пізніше — в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й інших радянських драматургів.

У кіно:

·         Ярина («Тарас Шевченко», 1951),

·         Марина («Тарас Трясило», 1927),

·         Настя («Прометей», 1936),

·         Анна («Украдене щастя», 1952),

·         Марія («Земля», 1954, за однойменною повістю О. Кобилянської) та ін.

Померла 22 липня 1986 року. Похована на Байковому кладовищі (ділянка №7) в Києві.

Світогляд]

У роки війни Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар'єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.

Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі Райдуга (за однойменною повістю В.Василевської), що приніс їй славу й любов мільйонів і мільйонів глядачів. У повоєнні роки акторка плідно працює над образами своїх сучасниць у п'єсах вже згаданих авторів: О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка.

«Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, „увібрав“ його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ», — писала Наталія Михайлівна про особливості власної творчої лабораторії. «Не вважайте ніколи свою роботу завершеною, — радить вона молодим акторам. — Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву».

Наталія Михайлівна Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, але й з усією вимогливістю і серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки її таланту.

«Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник…» — за цими схвильованими словами мудрої, збагаченої досвідом людини відкривається глибоке розуміння життя, головних його цінностей, зворушливе почуття відданості своїй справі і справжньої відповідальності за неї.

Роль Шевченкової Катерини, як згадувала велика майстриня, навіть увижалася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увінчив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса, «…горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н.Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам'ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».

Пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку його успіху по праву слід віддати і великій нашій актрисі. Прозора й глибока символіка цього моменту життя актриси мовби вирізьблює в часі уже саму її творчу постать.

Траплялися і важкі для мене часи, і різні трупи, і різні режисери… Але завжди зі мною залишалося головне — наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля.

Нагороди]

·         Лауреат Сталінських премій:

o    1946 — за роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга»

o    1949 — за театральну роботу

o    1951 — за театральну роботу

·         1974 — Герой Соціалістичної праці

·         1984 — Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка — за театральну роботу

·         1944 — Народний артист СРСР

Особисте життя

Була у шлюбі (1926-1936) з Михайлом Васильйовичем Семенко (1892—1937). Поетом, основоположником і теоретиком українського футуризму. У шлюбі народився син - Михайло Михайлович Семенко (1927-1951).

Останнім чоловіком (одружилися у 1936 році) акторки став Євген Пономаренко (1909—1994), український актор театру та кіно.

Вшанування пам'яті.

Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», 9 вересня 2008 р. ввів у обіг ювілейну монету «Наталія Ужвій» номіналом 2 грн., що виготовлена з нейзильберу, масою 12,8 м, діаметром 31 мм.

Іменем Наталії Ужвій названо Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці.

У Києві на честь Наталії Ужвій названо вулицю в Подільському районі міста. Також названо пасажирський теплохід в Київському річковому порту^[3].

У Харкові на честь акторки названо вулицю в Київському районі міста. Також провулок Наталії Ужвій існує в Черкасах.

Микола Микитович Яковенко (22 травня 1931, село Горбулів, тепер Черняхівського району Житомирської області) — радянський партійний і державний діяч, 1-й секретар Житомирського міського комітету КПУ.

Життєпис

Народився в селянській родині.

У 1948—1949 роках — учень школи фабрично-заводського навчання № 116 міста Брянки Ворошиловградської області. У 1949 році — прохідник шахти № 2/5 «Кам'янка» тресту «Брянкавугілля» Ворошиловградської області.

У 1950—1951 роках навчався в Житомирському технікумі механічної обробки деревини.

У 1951—1955 роках служив в лавах Радянської армії (Північно-Кавказький військовий округ). Був начальником радіостанції 76-го дивізіону. Член КПРС.

У 1956—1959 роках відновив навчання в Житомирському технікумі механічної обробки деревини, який закінчив за спеціальністю технік-технолог.

У 1959 році працював інструктором з праці Житомирського дитячого приймальника управління внутрішніх справ (УВС). У 1959—1961 роках — майстер, інженер Житомирської фабрики музичних інструментів.

У 1961—1964 роках — інструктор промислово-транспортного відділу Житомирського міського комітету КПУ. У 1964—1969 роках — завідувач промислово-транспортного відділу Житомирського міського комітету КПУ.

У 1966 році заочно закінчив Львівський лісотехнічний інститут за спеціальністю інженер-механік.

У грудні 1969 — грудні 1973 року — 2-й секретар Житомирського міського комітету КПУ.

У грудні 1973 — жовтні 1987 року — 1-й секретар Житомирського міського комітету КПУ.

У 1987—1989 роках — голова комісії партійного контролю Житомирського обласного комітету КПУ.

У 1989—1991 роках — керуючий справами Житомирського обласного комітету КПУ.

У 1991—1995 роках — директор-розпорядник Житомирського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги.

У 1995—2000 роках — юрисконсультант Житомирського водоканалу.

З 2000 року — на пенсії у місті Житомирі.

Нагороди]

·         орден «Знак Пошани» (1971)

·         медаль «За трудову доблесть» (1966)

·         медаль «Ветеран праці» (1981)

·         медалі

·         грамота Президії Верховної Ради Української РСР (1981)

·         Почесний громадянин міста Житомира

Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (27 серпня 1941, смт Куликів, Львівська область, Українська РСР — 22 липня 2012, Київ, Україна) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).

Народився в смт Куликів (тепер Жовківський район на Львівщині, яке на той час перебувало під нацистською окупацією і входило до складу дистрикту Галичина Генерал-губернаторства.

До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером.

За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева.

Освіта і кар'єра.

Закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія). Богдан хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету^[4], але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету.

1961 року він закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М.Заньковецької і до 1978 року працював у цьому театрі. Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Того ж року на запрошення свого наставника, Б. Ступка перейшов до цього театру.

1984 року він закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Протягом 1999—2001 років був міністром культури і мистецтв України.

2001 року після смерті Сергія Данченка Богдан Ступка очолив Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Його син, Остап, грав провідні ролі в театрі під керівництвом батька.

Смерть.

22 липня 2012 року Богдан Ступка після тривалої хвороби на сімдесят першому році життя помер о 6:45 у лікарні «Феофанія». 24 липня 2012 року у театрі імені Івана Франка відбулася церемонія прощання з актором. Як повідомив його син, Остап, причиною смерті став серцевий напад на тлі задавненого раку кісток.

Богдан Ступка хотів померти в один день зі своєю матір'ю Марією Ступкою, яка пішла з життя в ніч з 23 на 24 липня 2007 року.

Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Ролі в кіно]

За всю кар'єру актор виконав понад 100 ролей у кіно.

Працював із кінорежисерами Отаром Іоселіані, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом, Режисом Варньє, Юрієм Іллєнком, Кірою Муратовою, Сергієм Бондарчуком, Володимиром Бортком, Павлом Чухраєм, Дмитром Месхієвим.

Дебют у кіно — у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971), роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але позаяк це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), то влада не хотіла, аби її грав Миколайчук. Затвердили Ступку, за яким після театральної ролі Річарда III закріпився негативний імідж. Але його трактування образу виявилося дуже вдалим, і ця роль досі одна з найкращих у списку актора.

У переліку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

2006 — на екрани вийшла стрічка Тиграна Кеосаяна «Заєць над безоднею» (Росія), де Ступка зіграв генсека Бежнєва (натяк на Брежнєва).

Знявся у російському комедійному детективі Романа Качанова «Взяти Тарантіну» (тут його партнеркою по фільму була Людмила Гурченко).

2007 — виконав головну роль у неоднозначно сприйнятому фільмі Володимира Бортка «Тарас Бульба» (Росія; прем'єра — 2009).

Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені.

У театрі імені Франка зіграв у таких виставах:

·         «Украдене щастя» Івана Франка (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Микола Задорожній^[8]

·         «Дядя Ваня» Антона Чехова (режисер-постановник — Сергій Данченко) — Войницький

·         «Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір

·         «Лев і Левиця» Ірени Коваль (режисер-постановник — Станіслав Мойсеєв) — Лев Толстой

·         «Кар'єра Артура Уі, якої могло і не бути» Бертольда Брехта — Артуро Уі

·         «Сни за Кобзарем» — Поет

·         Софокл «Цар Едіп» (режисер-постановник — Роберт Стуруа^[en]) — цар Едіп

·         «Істерія» Террі Джонсона; (режисер-постановник — Григорій Гладій) —Зигмунд Фройд

·         «Тев'є-Тевель» (за п'єсою Григорія Горіна, написаною за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники — Сергій Данченко, Дмитро Чирипюк) — Тев'є

·         «Легенда про Фауста» (режисер-постановник — Андрій Приходько) — старий Фауст, Мефістофель^[10]

Телебачення

·         У 2004 знявся в українській версії телевізійної гри «Форт Байяр» (телеканал «1+1») у ролі Мудрого Мольфара, який задавав загадки гравцям.

Відзнаки

Міжнародні.]

Листопад 2008 — нагорода III Римського міжнародного кінофестивалю за найкращу чоловічу роль — за головну роль в українсько-польському фільмі «Серце на долоні» режисера Кшиштофа Зануссі. Під час вручення нагороди актор сказав:

Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в цілому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.

·         Звання Герой України з врученням ордена Держави (23 серпня 2011) — за визначний особистий внесок у збагачення національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність та високу професійну майстерність

·         Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (27 січня 2010)^[12], V ст. (4 листопада 2006)

·         Орден «За заслуги» I ст. (21 серпня 2001), II ст. (21 серпня 1999)^[15]

·         Почесна відзнака Президента України (23 серпня 1994)

·         Державна премія України імені Т. Шевченка 1993 року у галузі театрального мистецтва — за виставу «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом у Київському державному академічному українському драматичному театрі імені І. Франка (у складі колективу)

·         Державна премія України імені Олександра Довженка 2012 року (посмертно) — за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва

Телетріумф.

·         2004 — разом з Тамарою Яценко в номінації «Актор/актриса (фільму/серіалу)», «Завтра буде завтра»

·                    2012 — номінації «Актор/актриса (фільму/серіалу)», «Одного разу у Ростові»                       Вшанування пам’яті

·         На честь нього названі вулиці у містах Вінниця, Буча, Бориспіль, Жовті Води, Запоріжжя, Синельникове, Таврійськ, Покровськ, Слов'янськ.

·         Астероїд 269252 Богданступка, відкритий у ніч на 67-ий день народження Богдана Ступки в Андрушівській астрономічній обсерваторії, названий на його честь.

·         5 жовтня 2016 року УДППЗ «Укрпошта» введено в обіг художню поштову марку, присвячену Богданові Ступці та проведено погашення марки і конверта «Перший день» на поштамтах Львова та Києва спеціальним пам'ятним штемпелем «Першого дня».

·         До 75–річчя від Дня народження актора (2016) відкрито Музей-кімнату Богдана Ступки в будівлі Народного дому смт. Куликів.

·         До 76–тої річниці від Дня народження (2017) встановлено погруддя Богдана Ступки біля будівлі Народного дому смт. Куликів Жовківського району Львівської області.

Сім'я

Богдан Ступка був одружений з Ларисою Ступкою, випускницею Бакинського хореографічного училища.

Син Остап та онук Дмитро також обрали акторську професію.