християнська етика 11 клас 08.04.2020

Християнська етика  11 клас

Завдання : в  зошиті записати число, домашня робота, тема уроку, ключовий вірш. Завдання виконати, сфотографувати  і надіслати на електрону адресу  Liliya0809@ukr.net    або  Viber

Дата: 08.04.2020

Тема: «Християнство як світова релігія».

Ключовий вірш : « Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Отцем Моїм Небесним. Хто  ж Мене зречеться  перед  людьми, 

того і Я зречусь перед Моїм Отцем Небесним». ( Мт. 10:32- 33).

 І завдання. Прочитай  міні – лекцію, записати  опорний  конспект.

  Виникнення та  поширення  християнства

Перші історичні відомості про християн відносяться до 60-х р. н.е., але згадуються вони в "Аналлах" Тацита (І-ІІ ст.) де описуються жорстокі гоніння на християн за імператора Нерона. Є згадки про християн у Светонiя, якi відносяться до 50 р. — часiв iмператора Клавдiя. Вiдомі згадки про Христа у листах Плiнiя Молодшого до імператора Траяна (111-112). Але вже у ІІ половині ІІ ст. достовірних відомостей про християн досить багато.

Раннє християнство. Єрусалимська спільнота християн спочатку не поривала з іудаїзмом. "Не думайте, що я прийшов порушити закон" – говорив Христос (Мф. 5.17). А пізніше іудейське Писання увійшло до християнського канону як Старий Завіт. Основні догмати іудейства про створення світу i людини включено в склад віровчення християн. А ранні християнські громади деякий час притримувались таких суто іудейських звичаїв як шанування суботи i обрізання. Християнством була перейнята ідея гріховності людини, i другою стороною цієї ідеї - ідея спасіння. Первородний гріх (гріхопадіння) – це порушення волі Божої першими людьми Адамом та Євою. За цей гріх вони були суворо покарані, а їх провина перейшла на все людство.

В чому ж полягала новітність вчення Ісуса Христа? Люди грішні перед Богом - саме це рівняє всіх їх: іудеїв, греків, римлян, варварів, рабів i вільних, багатих i бідних - всі грішники, всі "раби Божі". Але Бог любить Своїх дітей i посилає Свого Сина Месію, який Своєю смертю спокутував гріх людства i показав шлях до спасіння. Той хто приєднується до жертви та вчення Христового, той спасеться. Спокутувальна жертва Христа несе спасіння не тільки богообраному народу, а всім, хто приєднається до Христа.

Особливістю християнства є також те, що джерелом вчення є Слово Боже, його об'явлення. Істина явлена людям не через земного посередника-пророка, а через Бога – Сина Божого, Боголюдину Ісуса Христа. Через Ісуса Бог уклав Новий Заповіт з усім людством. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Метою людини повинно стати духовне служіння Богові і прагнення Царства Божого. 

В Ісуса не було стрункої системи викладеного вчення, не створив Він і оформленої релігійної організації. Але чим більше часу проходило від мученицької смерті Ісуса, тим необхіднішою ставала для нової Церкви потреба в поширенні й організаційному оформленні. У цьому процесі виділяється кілька етапів.

I етап—етап заснування Церкви Ісусом

Охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської громади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були учні Христові - апостоли, початок активної проповіді нового релігійного віровчення: "Після того призначив Господь і інших сімдесят, і послав їх по двох перед Себе до кожного міста та місця, куди Сам мав іти"(Лк. 10:1). Цю місію Ісус доручив їм тоді, коли з’явився востаннє перед своїми вірними сподвижниками, уже після свого Воскресіння, наказавши їм нести Слово Боже іншим народам (Мф. 28:19—20).

II етап (30—313 р. н.е.) — етап поширення Церкви

Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим поширенням християнства по всій території Римської імперії, що включала в себе велику частину Європи, Азії й Північної Африки, об’єднанням розрізнених християнських громад у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Перші кроки. У власне християнській традиції цей етап пов’язується з місіонерською діяльністю 12 учнів — апостолів (грецьк. посланець) Ісуса (Мф. 10) і його найближчих послідовників — "мужів апостольських".

Серед цієї групи найближчих послідовників Ісуса виділяється постать апостола Павла (Савла) з міста Тарс. Народжений членом іудейської спільноти, він зумів засвоїти й ази іудаїзму, і основи греко-римської освіченості. Почавши як правовірний іудей, Павло потім пережив ряд дивовижних подій, що привели його до прийняття нового вчення. Після цього він протягом трьох десятиліть проповідував Євангеліє, здійснивши кілька великих подорожей. Павло — автор 14-ти "Послань", що склали другу за значенням після Євангелій частину Нового Заповіту. У цих "Посланнях" він пояснював віруючим, про настання Царства Божого, а також дав елементарні розпорядження, якими повинні були керуватися послідовники нової віри.

Друга подія. Об’єднання розрізнених християнських громад у централізовані церковні організації. Перші християни об’єднувалися в культові громади, що називалися "еклесіями" (грецьк. збори; латин, ecclesia—порівн. фр. eglise). Збиралися вони, як правило, таємно. Hазивали один одного братами й сестрами, допомагали один одному. Неформальними лідерами громад були проповідники, наділені видатними особистісними якостями, насамперед духовними дарами. Обрядова діяльність ще не склалася в систему, але була вже досить складна. Уривчасті дані про неї можна почерпнути з "Дидахи" (Навчання дванадцяти апостолів) — ранньохристиянської літературної пам’ятки, знайденої в XIX ст.

Основний богослужбовий елемент раннього християнства — колективні трапези (агапе), під час яких відбувалося таїнство причастя; читалися певні молитовні формули; відбувалось хрещення; читалися уривки зі Святого Письма. Дотримувалися також постів.

Спочатку агапе відбувались за єврейською традицією в суботу. Потім, на згадку про воскресіння Христове, агапе перенесли на неділю. У рахунку днів тижня цей день йшов першим.

Сліди церковної організації простежуються з II ст. н.е. Це пов’язано з кількісним ростом християнства, розширенням його географічних рамок. Зі збільшенням числа громад між ними підсилюються суперечки і розбіжності з тих або інших аспектів віровчення, а збільшення числа віруючих вимагало упорядкування богослужіння, організації благодійної діяльності, тощо.

Спершу серед братів і сестер у Христі виділяються керівники, "старійшини" громад—пресвітери, а також люди, які допомагали пресвітерам у виконанні богослужбових ритуалів, — диякони (грецьк. прислужники). За свідченням Нового Заповіту, ще у 34 р. апостоли обрали 7 дияконів (Дії. 6:3). їм було доручене керування і розпорядження спільним майном і піклування про вдів та сиріт. Поступово з числа старійшин виділяється й вища посадова особа — єпископ (букв, наглядач). Згодом обсяг функцій єпископа зростає і складається з наступних повноважень: 1) представляти громаду в зовнішніх зв’язках з іншими громадами; 2) керувати богослужбовою діяльністю і посвячувати в сан пресвітерів і дияконів; 3) розпоряджатися майном і керувати господарською діяльністю громад. Власне кажучи, до кінця II ст. н.е. єпископ перетворюється на повновладного голову церковної організації в межах певної території. Християнська Церква того часу являла собою "конфедерацію" рівноправних самостійних єпископальних Церков.

Усі разом—єпископи, пресвітери та диякони склали клір—відособлену від віруючих мирян групу священнослужителів. Однак стати священнослужителем у перших християн були непросто: богослужбові функції повинні були виконувати лише люди з видатними особистісними якостями: "А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини, тверезий, невинний, чесний, гостинний до людей, здібний навчати, не п’яниця, не лиходій, але тихий, несварливий, не сріблолюбець, щоб добре рядив власним домом, що має дітей у слухняності з повною чесністю" (1 Тим. 2:2—4). Надалі для пастирського служіння встановлюється особливий обряд — рукоположення. За змістом цього обряду християнські священнослужителі перетворюються на посередників між Богом і людьми в силу тієї божественної благодаті, що передається їм містичним чином від самого Ісуса. Так виникає інститут рукопопокладеного духовенства, що стверджує свій авторитет і привілейоване становище серед віруючих не тільки особистими заслугами, але і формальними підставами.

Останній крок в удосконаленні організаційної структури християнської церкви полягав у появі в ІII ст. н.е. митрополитів (грецьк. людина з головного міста) — єпископів головних міст провінцій, за якими закріпилося право призначати інших єпископів. Основних митрополій до IV ст. утворилося чотири: єрусалимська, антіохійська, олександрійська, римська. Пізніше до них додалася й п’ята — константинопольська. Ця система, закріплена рішеннями Вселенських соборів, і стала основою сучасної організаційної структури християнства, у першу чергу східного.

  П’ять давніх патріархатів — устрій ранньої Християнської Церкви

Найвпливовішою залишалася столична Римська єпархія. За підрахунками одного з тодішніх єпископів Рима, у Вічному місті на 1,5 млн. жителів налічувалося від 30 до 50 тис. християн і співчуваючих, 46 пресвітерів і 150 прислужників нижчого рангу; християнська громада надавала допомогу і піклування 1500 вдовам і сиротам. Свої претензії на пануюче становище серед усіх християн імперії римські єпископи обґрунтовували тим, що першим римським єпископом був сам ап. Петро, котрий виконував відповідне доручення Христове: "І кажу Я тобі, що ти скеля (грецьк. πετρον), і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!" (Мт. 16:18-19).

Третя подія. Початок перетворення християнства на офіційну релігію Римської імперії було покладено низкою едиктів римського імператора Костянтина. Найвідомішим з них був так званий "Міланський едикт" 312 р., що говорив: "Ми ухвалили дарувати християнству та всім іншим право сповідання тієї віри, якій вони надають перевагу, щоб божество, що панує в небі, було милостиве і прихильне як до нас, так і до тих, що живуть під нашим пануванням. Нам здається, що буде добре і розсудливо не відмовляти нікому з наших підданих, християнинові або нехристиянинові, у праві слідувати тій релігії, що йому найбільше підходить. Цю нашу волю ми викладаємо на письмі.., щоб відтепер кожен християнин міг вільно і безперешкодно сповідати свою релігію"^*.

Наприкінці IV ст. за правління Феодосія І Великого (379—395) християнство остаточно ствердилась як єдина офіційна релігія Римської імперії.

ІІІ етап – Етап Вселенських соборів (325-1054)

Етап Вселенських соборів (325—787), тобто зібрань представників від усіх Християнських Церков. Найбільш відомі сім перших соборів, чиї рішення визнають усі християни. Головний зміст цього етапу — надання єдності християнському віровченню й обряду. Християнська Церква, що досягла достатнього ступеня централізації, мала погребу в єдиному вченні. На деякі принципові моменти християнського вчення в перші століття нашої ери в різних християнських об’єднаннях існували часом протилежні точки зору. Деякі священнослужителі віддавали перевагу Божественній природі над людською і уявляли Ісуса Христа тільки Богом. Звідси це вчення називається монофізитством, а люди, які його дотримувалися, — монофізитами, тобто такими, що визнавали в Ісусі Христі тільки одну — Божественну природу. На вченні монофізитів заснована догматика Вірменської, Коптської й Ефіопської Церков. Після випрацювання єдиних положень християнського віровчення ці та інші вчення й течії, що відхилялися від офіційної точки зору, стали вважатися єресями. Найзначнішими віхами процесу уніфікації стали:

•        Прийняття Нікео-Константинопольського (Нікео-Царгородського) Символу віри, що складався з 12 пунктів, (відбулося на соборах у Нікеї в 325 р. і в Константинополі у 381 р.)

•        Укладання канону Нового Заповіту, визначення складу його книг, остаточне редагування яких затяглося до VII ст.

•        Відстоювання чистоти віровчення на наступних Вселенських соборах.