Дата:
12.03.2020
Тема:
Корольов Сергій – вчений у галузі механіки та процесів керування, конструктор
ракето- космічних систем.
Сергі́й Па́влович Корольо́в (родове
прізвище Королів; 30 грудня 1906 (12 січня 1907), Житомир, Волинська губернія, колишня Російська імперія — 14 січня 1966, Москва, Російська
РФСР) — український радянський вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор. Вважається основоположником практичної космонавтики.
Академік АН СРСР (з 1958),
очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом
було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший
штучний супутник Землі, здійснено перший політ людини в космос та вихід людини в космос.
Родовід
Її батьки:
Микола Якович Москаленко — купець другої гільдії. Марія
Матвіївна (Фурса) Москаленко — дочка колишнього стройового козака Матвія Івановича Фурси, що був
одружений на Євдокії Тимофіївні Петренко, яка в свою чергу походила із
сім'ї грецьких колоністів, які за часів Богдана Хмельницького
переселились до Ніжина, на Гетьманщину. Марія Миколаївна
також мала сестру Ганну і двох братів Юрія і Василя.
У сімнадцять років Марію видають заміж, не
питаючи згоди. А вона після закінчення гімназії хотіла вчитися на вищих
жіночих курсах у столиці. На сімейній раді було вирішено видати заміж, аби не
відпускати одну до далекої столиці. Нареченим став випускник Інституту князя
Безбородька (зараз Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя) молодий викладач російської
словесності Павло Якович Корольов.
Молоде подружжя поїхало за призначенням Павла
в Єкатеринодар, потім — у Житомир, де народився їхній первісток
Сергій.
Ранні роки.
Народився в Житомирі (Україна, тоді — адміністративний
центр Волинської губернії, Російської імперії) в сім'ї викладача російської
словесності у Житомирській
першій гімназії Павла Яковича Корольова, який походив із Білорусі, й доньки українського купця з
Ніжина Марії Миколаївни. Хрещений в Свято-Софіївській церкві Житомирського сирітського будинку.
Шлюб батьків розпався, і з трьох років
хлопчик жив у бабусі й діда, Марії Матвіївни й Миколи Яковича Москаленків,
у Ніжині Чернігівської губернії.
Мати вчилась на Київських вищих жіночих
курсах і працювала там у канцелярії, у вільний час навідуючись до
Сергійка. Згодом курси перевели до Саратова. Від батька хлопчину геть
відгородили. Намагання Павла Яковича відстояти свої права через суд закінчилися
«дозволом» надавати синові матеріальну допомогу. Друзів-однолітків Сергій
не мав.Рано навчившись читати й писати, він відкрив для себе арифметику. Давалась вона йому дуже легко. «Він мав виняткову пам'ять, — згадувала
потім мати, — добре вчився:
завзято, наполегливо, без примусу. Він легко запам'ятовував. Навколо в сусідів
не було малюків, він не знав галасу й метушні дитячого гурту. Граючись сам,
мимоволі мусив виявляти ініціативу, винахідливість, учився мислити самостійно.
Силу волі загартовували невдачі. Плакати не годилось».
У
жовтні 1916 року батьки Сергія офіційно розірвали шлюб, а
через місяць мати вийшла заміж за Григорія Баланіна, інженера-електрика, який
невдовзі одержав призначення до Одеси. Там Сергій пішов до першого класу
Третьої гімназії. Навчання для дітей учителів було безкоштовним, і Марія
Миколаївна зажадала від колишнього чоловіка відповідної довідки, яку той
негайно надіслав. Однак навчатись у гімназії Сергієві не довелося.
Почалася революція й
гімназію закрили. Вітчим, що мав два дипломи інженера з електричних машин
(одержані один у Німеччині, другий — у Київському
політехнічному інституті), був пасинкові за наставника. Григорій Михайлович
записав Сергія до модельного гуртка портового клубу, згодом хлопчина запалився
мрією побудувати планер.
Освіта
Сергій Корольов, 1920-ті роки
Кожен, хто закінчував середній навчальний
заклад, повинен був мати робітничий фах. 1922 року,
склавши екстерном усі іспити, Сергій вступив до передвипускного класу Першої
одеської будпрофшколи. Одночасно Сергій стає членом щойно організованого Товариства авіації і повітроплавання України та Криму
(ТАПУК), закінчуючи
спочатку курси пропагандистів, а згодом — теорії й практики проектування
літальних апаратів. Знання з планеризму він черпав переважно з книг. Він вільно
володів німецькою і прочитав десятків зо три книг в оригіналі.
У
липні 1924 року президія Одеського відділення ТАПУК
затвердила проект планера, розробленого Корольовим. Розроблений
сімнадцятирічним юнаком проект містив технічні розрахунки, дванадцять аркушів
креслень і пояснювальну записку. У серпні проект безмоторного
літака К-5 визнано вартим утілення й надіслано до Центральної спортивної секції
в Харкові, тодішньої столиці України. Водночас Сергій закінчив
будпрофшколу й одержав свідоцтво про середню освіту, де зазначено, що він
«склав заліки з політграмоти, російської, української й німецької мов,
математики, опору матеріалів, фізики, гігієни праці, історії культури,
креслення, практичних робіт у майстернях» і, крім того, здобув спеціальність
муляра та черепичника.
З
осені 1924-го Сергій Корольов став студентом механічного
факультету Київського політехнічного інституту, що привабив його насамперед
славетним професорсько-викладацьким складом, наявністю планерного гуртка й тим,
що в його стінах навчався Ігор Сікорський. В анкеті, що збереглася, у графі
«національність» написав — українець[16]. На факультеті планувалося розпочати підготовку
авіаційних інженерів. Для тих, хто не засвідчив своє пролетарське походження,
навчання було платним. Студенти працювали, де лише траплялася нагода, оскільки
лекції починались о 16-й годині. «Прокидаюсь рано, — писав Сергій
матері, — годині о п'ятій. Біжу до редакції, забираю газети, а потім мчу
на Солом'янку, розношу. Так от і заробляю вісім карбованців».
Наприкінці
літа 1926 року ректор Бобров визнав, що його спроби
відкрити при механічному факультеті авіаційне відділення виявились марними. І
порадив охочим отримати цю спеціальність перевестися до Москви — у Вище
технічне училище або Військово-повітряну академію. С.Корольов вибрав
аеромеханічний факультет МВТУ ім. М. Баумана (згодом цей факультет виокремився в самостійний авіаінститут).
Спеціальність — літакобудування.
Для
дипломної роботи він затвердив двомісний літак власної конструкції. Науковим
керівником погодився бути Андрій
Туполєв. Після
захисту проект літака Корольова «СК-4» перейшов у виробничу стадію. У першому
польоті за штурвалом «СК-4» був льотчик-випробувач Кошиць, а Корольов був
пасажиром. Випробування пройшло успішно, хоча під час посадки було пошкоджено
шасі.
Кар'єра.
Корольов у
кабіні планера «Коктебель»
Роки
навчання в МВТУ Сергій Корольов поєднував із роботою на заводах авіаційної
промисловості. Із техніка він виріс до інженера-конструктора.
Без відриву
від виконання основних обов'язків, упродовж 1928–1930 років
він закінчує школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту, одержавши
свідоцтво за № 12, а також диплом льотчика.
Восени 1929 року
на VI всесоюзних планерних змаганнях у Криму вперше було продемонстровано
планер конструкції двох Сергіїв, Корольова й Іллюшина, названий ними на честь
місця проведення польотів «Коктебель». Випробував планер Арцеулов. 15 жовтня
підніме «Коктебель» у небо й сам Корольов.
У
жовтні 1930-го, Корольов виступає з новим планером «СК-3 „Червона
зірка“». Конструктор готувався до рекордного польоту особисто, але захворів
на тиф. Його замінив начальник льотної
частини змагань, випробувач Степанчонок. Під час польоту на відстані ста метрів
від землі планер «СК-3» виконав петлю Нестерова, потім набрав висоту й повторив її
двічі. «Мертву петлю» на безмоторному літальному апараті було виконано
вперше в світі.[джерело?]
Випробування у «Нахабіно», 1933.
Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ). Ліворуч — Корольов,
праворуч — Побєдоносцев
У січні 1931 року
Корольова було визнано інвалідом. Його переслідував важкий головний біль. Однак
Сергій Павлович взявся студіювати працю «Реактивний аероплан» Ціолковського, ідеями
якого перейнявся у студентські роки. Він робить креслення, розрахунки, й
поступово одужує. Ставши на ноги, Корольов повертається в авіапромисловість, а
вільний час проводить серед ентузіастів гуртка Тсоавіахіму (Товариство сприяння обороні,
авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву).
5 жовтня 1931 року
на аеродромі Тсоавіахіму відбулася зустріч Корольова з Фрідрихом
Цандером. Фрідріх
Артурович, один із перших винахідників реактивних двигунів, запалився
пропозицією Сергія Павловича переобладнати безхвостий планер «БІЧ-8» на
ракетоплан.
Планери Черановського мали незвичні форми та
експлуатаційні характеристики, пілоти називали «безхвостиками». «Ми, молоді
конструктори (ніде правди діти), як до дивацтва ставилися до роботи Сергія
Павловича з ракетними двигунами, — зізнався згодом авіаконструктор,
академік Антонов. — Нам, планеристам, які мріяли про дуже маленькі, дуже
економічні двигуни для наших планерів, здавалось жахливим ставити на планер
ненажерливий реактивний двигун, здатний працювати лічені секунди. Хіба могли ми
тоді передбачити, у що виллються ці роботи через десятиліття?!».
Тим часом
Корольов практично переконався, що гвинтова авіація вичерпала себе. 1931 року в
Москві й Ленінграді при Тсоавіахімі створено Групи вивчення ракетного руху
(ГВРР). До них увійшли піонери ракетобудування й космонавтики — Цандер,
Тихонравов, Побєдоносцев та інші. Вони працювали на громадських засадах.
Захоплений перспективами літальних апаратів нового типу, Корольов підключається
до роботи «безплатників». У липні 1932 року (у 25 років) його призначають
начальником ГВРР на громадських засадах.
Основним
місцем роботи лишився ЦАГІ, Центральний аерогідродинамічний інститут ім. М. Є. Жуковського. Його групі надали
приміщення — підвал на Садово-Спаській вулиці, 19 . На площі 650
квадратних метрів було розташовано 26 підрозділів — проектні, виробничі,
дослідні, випробувальні, зокрема механічний, слюсарно-складальний, зварювальний
цехи, стендовий і монтажний зали тощо. Корольов «пробив» фінансування, а від
серпня 1932 — додаткову підтримку Управління РСЧА для
позапланових матеріальних витрат. Було створено й випробувано перші радянські
ракети на гібридному (в серпні) й рідинному (в жовтні 1933) пальному.
Для
розширення досліджень зусиль однієї лабораторії було замало. 2 вересня 1933 у
Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторі (ГДЛ) було сформовано
Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ), Корольова було призначено
заступником начальника. Згодом Сергій Павлович очолив провідний відділ крилатих
ракет, а в 1937 став начальником групи ракетних апаратів.
Період ув'язнення.
27 червня 1938 року
Корольова було заарештовано. 27 вересня — закрите судове засідання. І
вирок: десять років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на п'ять
років та конфіскацією майна. Місце покарання — Колима.
За
полегшення його долі боролась сім'я, клопотали відомі всій державі
льотчики Гризодубова, Громов,
авіаконструктор Туполєв. Останній перебував за тюремними
ґратами у стінах ЦКБ-29, створеного Народним комісаріатом внутрішніх справ. Разом із Туполєвим у Москві на вулиці Радіо, в
переобладнаному під в'язницю будинку ЦАГІ, працювали конструктори та
інженери Петляков, М'ясищев, Бартіні.
Корольов
звертається до верховної прокуратури, особисто до Сталіна з проханням переглянути його
справу. 2 березня 1940 Сергія
Павловича етапують до Москви й запроторюють до Бутирської в'язниці. 10 липня 1940-го особлива нарада
при НКВС під головуванням Берії визначає йому термін вісім
років виправно-трудових таборів.
13 липня Корольов удруге звертається
до Сталіна. Він пише: «Метою і мрією мого
життя було створення вперше в СРСР такої потужної зброї, як реактивні літаки. Я
можу довести мою невинність і хочу працювати далі над ракетними літаками для
оборони СРСР».
Його
рішучість і наполегливість перемогли. У вересні 1940 року так звані запобіжні
заходи покарання замінили відбуванням терміну в ЦКБ-29, яким керував
«зек» Туполєв. Корольов був на межі повного
фізичного виснаження.
У роки війни
в тому самому ранзі в'язнів вони разом із Туполєвим працюють над створенням
літака «Ту-2». Довідавшись, що в Казані є схожа «шарашка» (так називали секретні
науково-дослідні або проектні інститути, де під контролем органів держбезпеки
працювали вчені та інженери, зазвичай «вороги народу»), де розробляють
реактивні двигуни, Корольов клопочеться про переведення. В цьому йому
допомагає Глушко, один із фундаторів рідинного
ракетного двигунобудування, який відбував термін в Особливому технічному бюро
(ОКБ) відомства Берії. Сергія Павловича під конвоєм привозять до Казані. Почалась робота над реактивним
двигуном для пікіруючого бомбардувальника Петлякова — «Пе-2». Працює він, як завжди, енергійно, самовіддано,
талановито.
27 липня 1944 року
Президія Верховної Ради СРСР ухвалює рішення про дострокове звільнення
Корольова з-під арешту і знімає з нього судимість. 15 серпня він одержує
паспорт. Але Друга світова війна триває, і вчорашнім «зекам» не можна просто
роз'їхатись додому. Сергій Павлович продовжує працювати в КБ, одночасно
атакуючи Наркомат авіаційної промисловості листами про необхідність розроблення
й будівництва твердопаливних балістичних і крилатих ракет далекого радіусу дії.
У вересні
1945-го Корольова відряджають до Німеччини у складі комісії з вивчення
німецької трофейної техніки, насамперед ракетної. Комісія встановлює, що
ракетні полігони розбомблено, всю документацію (десятки вагонів), обладнання,
конструкторів та інженерів на чолі з Вернером фон Брауном вивезено до США. Це дало серйозний поштовх для розвитку американської
ракетної техніки. Саме під керівництвом В. фон Брауна у Сполучених Штатах
було створено ракети «Редстоун», «Юпітер», ракети-носії типу «Сатурн» та ін.
Головний конструктор.
Перший штучний супутник Землі
1946 Корольова призначають головним
конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88.
Під його керівництвом послідовно створюються перші у Радянському Союзі
балістичні ракети: Р-1 — копія німецької А-4/Фау-2, створена на її основі значно вдосконалена Р-2,
оперативно-тактична Р-11 та її перша в СРСР модифікація для підводних човнів
Р-11ФМ, ракета середньої дальності Р-5,
модифікація якої Р-5М стала першою в світі
ракетою-носієм ядерного боєзаряду. Майже усі перелічені ракети мали також свої
геофізичні модифікації і активно використовувались для наукових досліджень
верхніх шарів атмосфери.
Від серпня
1956 року — керівник і головний конструктор найбільшого в державі
ракетного центру — ОКБ-1, йому підпорядковується діяльність багатьох НДІ
та КБ. Його наукові й технічні ідеї вимагали розмаху, потужної матеріально-технічної
бази.
Корольов був
ініціатором створення і фактичним лідером ради головних конструкторів, що
об'єднувала чільних спеціалістів тогочасної ракетної галузі — головних
конструкторів підприємств, що брали участь у тогочасній ракетній програмі. Рада
головних конструкторів, попри її неофіційний характер, тривалий час мала
визначальний вплив на усе радянське ракетобудування.
Найважливішим
конструкторським досягненням Корольова була перша у світі міжконтинентальна
балістична ракета Р-7, перший вдалий запуск якої відбувся
27 серпня 1957 року. Р-7 стала основою для створення цілої родини ракет-носіїв, що забезпечили низку
фундаментальних досягнень у галузі безпілотної та пілотованої космонавтики.
.jpg)
Поштова марка, 1966.
18 березня
1965 космонавт Леонов уперше в історії виходить із
корабля «Восход-2» у відкритий космічний простір.
Під
керівництвом головного конструктора Корольова створено перші космічні апарати
серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також
проект космічного корабля «Союз». Він не обмежував своєї діяльності
ракетоносіями й космічними апаратами. Після старту другого супутника Сергій
Павлович сказав: «Надійний міст із Землі в Космос уже перекинуто запуском
штучних супутників, і дорога до зірок відкрита». Для практичного підтвердження
цієї тези та перетворення її на робочу формулу вчений продовжував розробляти принципово
нові конструкції космічних кораблів.
Академік Володимир Котельников так охарактеризував роль головного конструктора: «Якщо Костянтин
Ціолковський був фундатором теорії космічного польоту, то Сергій Корольов
заклав підґрунтя практичної космонавтики».
Смерть.
За офіційною
версією Сергій Корольов помер 14 січня 1966 від
гострої серцевої недостатності під час операції на кишківнику. Офіційний
медичний висновок було опубліковано 16 січня у газеті Правда. 1966. № 16 (17333).
«Тов.
С. П. Корольов був хворий на саркому прямої кишки. Крім того, у нього
були: атеросклеротичний кардіосклероз, склероз мозкових артерій, емфізема
легень та порушення обміну речовин. С. П. Корольову була проведена
операція з видалення пухлини з екстірпацією прямої та частини сигмовидної
кишки. Смерть тов. С. П. Корольова настала від гострої серцевої
недостатності (гостра ішемія міокарду)
- Міністр
охорони здоров'я СРСР, дійсний член АМН СРСР, професор Б. В. Петровський;
дійсний член АМН СРСР, професор А. А. Вишневський; завідувач
хірургічного відділення лікарні, доцент, кандидат медичних наук
Д. Ф. Благовидов; член-кореспондент АМН СРСР, профеор
А. І. Струков; начальник Четвертого головного управління при Мінохорони
здоров'я СРСР, заслужений діяч науки, професор А. М. Марков.»
В певний
момент у Сергія Корольова вчергове відкрилася внутрішня кровотеча. Його госпіталізували у Кремлівську
лікарню, де обстеження показало, що кишківник Корольова уражено поліпами. Лікарі вирішили негайно оперувати,
оперував конструктора Міністр охорони здоров'я СРСР Борис Петровський,
асистував при операції завідувач хірургічного відділення лікарні, доцент,
кандидат медичних наук Благовидов. Оперативне видалення поліпів кровотечу не
припинило. Лікарі вирішили відкрити черевну порожнину, де під час візуального
огляду, виявили пухлину прямої кишки — саркому розміром із кулак. Під час
масштабного оперативного втручання швидко наростала серцева недостатність, що завершилося смертю Сергія Павловича Корольова.
Офіційна
версія замовчує певні деталі, що, власне, і стали причинами смерті. Під час
одного із допитів слідчий НКВС вдарив Сергія Корольова графином у обличчя, що
призвело до масштабного перелому щелепи. У таборах кістки
зрослися неправильно, через що щелепи Корольова більше не могли відкриватися у
повному обсязі. Через ці наслідки, під час операції Корольова не змогли
екстрено інтубувати — тобто ввести у його трахею
трубку для штучного дихання і підтримання рівня кисню в крові. Найімовірніше,
саме це і призвело до наростання серцевої недостатності і подальшої смерті.
Музей космонавтики ім. С. Корольова
Музей
космонавтики імені Сергія Павловича Корольова
1970 в Житомирі було відкрито меморіальний
будинок-музей академіка Сергія Павловича Корольова, з 1987 — Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова.
Меморіальний
музей Корольова в Москві
1 серпня
1975 в Москві в будинку № 2/28 по Шостому Останкінському перевулку, де жив
Сергій Павлович Корольов, був відкритий меморіальний Музей Корольова[17].
Вшанування
Дуб
Корольова, вул. Академіка Янгеля, 14, м. Київ
В Житомирі
на майдані Рад встановлено пам'ятник Корольову, Житомирському військовому інституту присвоєно ім'я Корольова.
На честь
Корольова названо багато вулиць, проспектів, площ та інших топонімів в Україні,
Росії, Казахстані.
Пам'ятник
Корольову в Києві, на території політехнічного інституту
12 січня 2017 на
державному рівні в Україні відзначався ювілей — 110 років з дня народження
Сергія Корольова (1907—1966), вченого, конструктора космічних кораблів[18].
Цікавинки
·
Донька
С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляли в нашій родині
трепетно, з великою любов'ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився
він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого
життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв
українські пісні, українську мову. Це точно. „Дивлюсь я на небо“, „Реве та
стогне Дніпр широкий“ —
улюблені пісні бабусі й батька»[19].
·
Пісня «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…» стала однією із спонук, які привели майбутнього
основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли
Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для
головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо…»
Завдання: на основы матеріалу створити презентацію «Через терни до зірок» (Житєвий шлях Сергія Корольова).
Дата:19.03.2020
Тема: Попович Павло –перший космонавт – українець. Каденюк Леонід – перший
космонавт незалежної України.
Павло́ Рома́нович Попо́вич (5 жовтня 1930, Узин, Білоцерківський район — 29 вересня 2009, Гурзуф, Крим) — український
радянський льотчик-космонавт № 4, перший
космонавт-українець, генерал-майор авіації (1976), кандидат
технічних наук (1977). Двічі Герой Радянського Союзу (18.8.1962 та 20.7.1974).
Депутат Верховної Ради УРСР 6–11-го скликань.
Біографія
Згідно з даними
паспорта, народився 5 жовтня 1930 року в селищі Узин на Білоцерківщині (тепер місто). Після війни продовжив навчання у школі
№ 1, працюючи кочегаром на заводі. Після школи вступив до ремісничого
училища в Білій Церкві, вивчився на столяра.
1947 року
вступив до Магнітогорського індустріального технікуму, який закінчив 1951 року.
Паралельно займався у місцевому аероклубі .
1954 року
закінчив Качинське військове авіаційне училище льотчиків. Після закінчення
училища служив у частинах ВПС CHCH. Член КПРС з 1957 року.
1960 року
зарахований до загону радянських космонавтів (Група ВПС № 1), секретар
партійної організації загону космонавтів.
Перший політ.
12 серпня — 15 серпня 1962 здійснив
на космічному кораблі «Восток-4» перший у світі груповий політ
двох пілотованих кораблів, спільно з Андріяном
Ніколаєвим, який
пілотував космічний корабель «Восток-3». В ході групового польоту були
проведені перші експерименти з радіозв'язку між екіпажами двох кораблів в
космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і
медико-біологічних експериментів. Попович провадив орієнтацію корабля в
просторі за допомогою системи ручного управління. В ході польоту 12 серпня 1962
року Павло Попович на прохання Сергія Корольова виконав пісню
"Дивлюсь я на небо та й думку гадаю", яка стала першою піснею виконаною
в космосі. За успішне здійснення першого у світі групового космічного польоту і
проявлені при цьому мужність і героїзм Попович отримав звання Героя Радянського Союзу.
Другий політ
Поштова марка СРСР
Марка з Павлом Поповичем
Другий політ
в космос Попович зробив 3–19 липня 1974 як командир екіпажу космічного
корабля «Союз-14» (спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним). 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25
червня 1974. Сумісний політ космічного комплексу «Салют-3» — «Союз-14» продовжувався 15 діб. За час польоту космонавти
досліджували геолого-морфологічні об'єкти земної поверхні, атмосферні утворення
і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медико-біологічні
дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і
визначення раціональних режимів роботи на борту станції. За цей політ на
орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу
повторно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Після космосу.
З 1993
року — генерал-майор авіації в запасі. До вересня
2009 року Павло Романович працював головою ради директорів Всеросійського
інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.
Родина.
Перша
дружина — військовий льотчик-випробувач, полковник Марина Лаврентіївна
Попович (1931—2017). Розлучилися в 1980-ті роки.
Дочки:
Наталя Павлівна (нар. 1956) і Оксана Павлівна (нар. 1968).
Нагороди та відзнаки.
За заслуги в
освоєнні космічного простору удостоєний Золотої медалі ім. К. Е. Ціолковського (АН СРСР), медалі де Лаво (ФАІ). Йому
присвоєне звання Героя Праці Соціалістичної Республіки В'єтнам. Нагороджений 2
орденами Леніна, орденом Червоної Зірки і медалями, а також іноземними
орденами.
Президент уфологічної асоціації СНД[що це?], Академії енерго-інформаційних наук[що це?]. Голова української діаспори у Москві.
Вшанування
пам'яті.
·
18 березня 1977 року
Рада юних залізничників Запорізької дитячої залізниці звернулась до двічі Героя
Радянського Союзу льотчика-космонавта Павла Поповича з проханням дати дозвіл на
присвоєння його ім'ям дитячій залізниці. Через деякий час згоду було отримано,
але на подолання бюрократичних перешкод минуло кілька місяців. Лише 28 грудня 1977 року
офіційно було надано Запорізькій
дитячій залізниці ім'я
Павла Романовича Поповича.
Леоні́д Костянти́нович Каденю́к (28 січня 1951, Клішківці, Хотинський район, Чернівецька область, Українська РСР — 31 січня
2018, Київ, Україна) — український льотчик-випробувач 1-го класу, космонавт, генерал-майор авіації, перший і єдиний астронавт незалежної України, народний депутат України 4-го скликання, Народний Посол України, Герой
України, Президент Аерокосмічного товариства України, радник Прем'єр-міністра України та Голови Державного космічного агентства України, Почесний доктор Чернівецького Національного університету імені
Ю. Федьковича.
Життєпис.
Народився 28
січня 1951 року в селі Клішківці, Хотинського району, Чернівецької області в сім'ї сільських вчителів.
1967 року після закінчення середньої школи зі срібною
медаллю вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища
льотчиків (ЧВВАУЛ).
Після
закінчення у 1971 році ЧВВАУЛ і отримання
диплома льотчика-інженера за спеціальністю «Пілотування і експлуатація
літальних апаратів» працював льотчиком-інструктором ЧВВАУЛ.
У
серпні 1976 року відібраний до загону радянських космонавтів у групу багаторазової
космічної системи «Буран».
У 1977 році
закінчив Центр підготовки льотчиків-випробувачів. Отримав диплом і кваліфікацію
«льотчик-випробувач».
У 1977–1979 роках
пройшов загальнокосмічну підготовку і отримав кваліфікацію
космонавта-випробувача.
1984–1988 роки — льотчик-випробувач
Державного науково-дослідного інституту Військово-повітряних
сил СРСР.
1989 рік — закінчив Московський авіаційний
інститут — літакобудівний факультет.
Брав участь
у відпрацьовуванні глісади зниження за заходження на
посадку космічного корабля «Буран» на літаках МіГ-31 та МіГ-25.
У період
1990–1992 років за повною програмою пройшов підготовку як
командир транспортного корабля «Союз-ТМ».
Під час
підготовки до космічних польотів та в процесі випробувальної роботи пройшов
унікальні інженерну та льотну підготовку. Вивчив космічні кораблі «Союз», «Союз-ТМ», БТКК «Буран», Орбітальну станцію «Салют», частково орбітальний комплекс «Мир» та американський багаторазовий
транспортний космічний корабель (БТКК) «Space Shuttle».
Брав участь
у розробці та випробуванні авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та
макетному проектуванні, а також у льотних випробуваннях систем.
Літав на
більше ніж 50 типах та модифікаціях літаків різного призначення, в
основному — на винищувачах, а також на американському
тренувальному літаку Northrop
T-38.
За час
підготовки до космічних польотів пройшов підготовку з проведення наукових
експериментів на борту космічних літальних апаратів у найрізноманітніших
напрямках: біологія, медицина, метрологія, екологія, дослідженні природних
ресурсів Землі із космосу, геології, астрономії, геоботаніки.
Готуючись до
польоту у космос, із квітня по жовтень 1996 року працював науковим
співробітником відділу фітогормонології Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України.
вересень 1997 року
Пройшов
підготовку в NASA до космічного польоту на
американському космічному кораблі багаторазового використання «Колумбія» місії STS-87 як спеціаліст з корисного
навантаження.[4] Дублером Каденюка став Ярослав
Пустовий.
У період з
19 листопада по 5 грудня 1997 року здійснив космічний політ на американському
БТКК «Колумбія» місії STS-87.
Під час
польоту й пізніше, а саме — від жовтня 1997 по червень 2000 року та в
грудні 2010 року — Леонід Каденюк був старшим науковим
співробітником Інституту космічних досліджень НАН України та ДКА
України[3].
З 1998
року — генерал-майор Збройних Сил України,
заступник Генерального інспектора Генеральної військової інспекції при Президентові
України з
питань авіації і космонавтики[6].
Автор п'яти
наукових праць.
Книга
«Місія — Космос», що вийшла 2009 року у видавництві «Пульсари», отримала перше місце на
конкурсі «Книжка року 2009» в номінації «Обрії». Книжку
перевидано 2017 року видавництвом «Новий друк».
Цікаві факти
з життя.
Про підготовку до космічних польотів.
Стрибок з
парашутом розглядається як певний вид тренажера — засіб психологічної
підготовки космонавтів. Леонід Каденюк розповідає «Відверто кажучи, палкої
любові до стрибків у мене так і не виникло. Я робив їх тому, що це вимагалось»[9].
Про космічний корабель «Колумбія».
Будівництво «Колумбії» розпочалося 1975 року.
·
За період
свого існування «Колумбія» здійснила 28 польотів:
·
1-й політ
відбувся 12 квітня 1981 року;
·
24-й політ
відбувся за участі Леоніда Каденюка 19 листопада 1997 року;
·
28-й політ
був останнім — сталася катастрофа під час повернення на Землю, руйнування
шатлу та загибель екіпажу — 1 лютого 2003 року.
Політ на «Колумбії».
Запуск
космічного шатлу відбувся 19 листопада 1997 року з
космічного центру ім. Джона Кеннеді, що знаходиться у штаті Флорида. У лабораторному модулі «Spacelab»
проводилися наукові експерименти у галузях астробіології, фізики та матеріалознавства, також було заплановано виходи
космонавтів у відкритий космос.
Під час
польоту на БТКК «Колумбія» виконував біологічні експерименти спільного
українсько-американського наукового дослідження з трьома видами рослин:
ріпа, соя і мох. Основна мета проведення експериментів —
вивчення впливу стану невагомості на фотосинтетичний апарат рослин, на запліднення та
розвиток зародка, на експресію генів у тканинах сої і ріпи, на вміст фітогормонів у рослинах ріпи, на
вуглеводневий метаболізм та ультраструктуру клітин паростків сої, на процес ураження
паростків сої патогенним грибом фітофтори.
Крім цих
експериментів у космічному польоті виконувалися експерименти Інституту системних досліджень людини з тематики «Людина і стан
невагомості».
Цікаво, що
на 27 листопада — 9 добу польоту був запланований перший зв'язок з
Україною. Вперше з космосу громадянин України вів діалог саме зі
своєю державою.
Зі спогадів
космонавта: «За 7 діб до старту з метою запобігти інфекційним захворюванням для
нашого екіпажу було введено особливий режим — карантин. Він передбачає
виключення можливості перебування астронавтів у громадських місцях та будь-яких
сторонніх контактів. Нас ізолювали і від сімей. При цьому астронавти
знаходяться не лише під пильним наглядом медиків, але й спостереженням
психологів».
Леонід
Костянтинович згадує: «Кожну вільну хвилину я і мої колеги використовували для
спостереження і фотографування Землі та космосу. Такі заняття були
найулюбленішими, а я вважав їх ще одним вражаючим і надзвичайно цікавим
експериментом на борту „Колумбії“».
День в
Україні починається з Гімну. Тому Леонід Костянтинович замовив
його для сигналу пробудження екіпажу, який транслювався із Центру управління
польотом на борт «Колумбії». Кожен член екіпажу обирав мелодію за власним
вподобанням. Таким чином Гімн нашої держави два рази пролунав у космосі над
всією планетою.
Погляди.
"Стан невагомості — це фізичний стан, який в умовах постійної
дії сили земного тяжіння створити чи змоделювати в якомусь тренажері певний
тривалий час практично неможливо. У літаючих літаках-лабораторіях він може бути
створений протягом 25—30 секунд. В орбітальному польоті він постійний.
«Було враження, що йде боротьба двох сил: сили природи, яке
представляло собою земне тяжіння і утримувало корабель і не давало відірватись,
та сили людського розуму, представлену потужністю ракети», — цитати взято з інтерв'ю у
книжці Ігоря Шарова.
Нагороди.
·
Відзнака
Президента України «Герой України» з врученням ордена «Золота Зірка» — за заслуги перед Українською державою у розвитку космонавтики,
визначний особистий внесок у зміцнення міжнародного співробітництва в космічній
сфері (3 грудня 1999 р.)
·
Орден «За заслуги» III ст. — за значний особистий внесок у розвиток
ракетно-космічної галузі, вагомі трудові здобутки у створенні та впровадженні
космічних систем і технологій, високу професійну майстерність (12 квітня 2011 р.)
·
Відзнака
Президента України — орден «За мужність» I ступеня — за визначний внесок у піднесення
міжнародного авторитету національної космічної галузі, особисту мужність і
героїзм, виявлені під час проведення українсько-американських наукових
досліджень на борту космічного корабля «Колумбія» (19 січня 1998 р.)
·
Відзнака «Іменна вогнепальна зброя» — за
особисті заслуги у забезпеченні обороноздатності України, зразкове виконання військового
та службового обов'язку (25 січня 2001 р.)
·
Медалі
СРСР «50 років Збройних Сил СРСР», «60 років Збройних Сил СРСР», «70 років Збройних Сил СРСР», «За бездоганну службу» I, II, III ст.
·
Почесне звання «Народний посол України», якого удостоюються громадяни
України та іноземці за великий особистий внесок у зміцнення міжнародного
авторитету України
·
Медаль «На
славу Чернівців»
Смерть.
Раптово
помер 31 січня 2018 року під
час традиційної ранкової пробіжки в районі Царського Села в Києві, ще до приїзду карети
швидкої допомоги. За попередньою інформацією Леонід Костянтинович помер
від серцевого нападу.
Прощальна церемонія в ідбулася 2
лютого 2018 року в Києві у приміщенні Клубу Кабінету міністрів України. Похований на Байковому кладовищі у Києві (ділянка №42а).
Офіційні співчуття висловили Президент України Петро Порошенко, Голова
Верховної Ради України, Прем'єр-Міністр України, Рада національної безпеки і
оборони України, Національна академія наук України, Чернівецька обласна
державна адміністрація, Національний університет «Львівська політехніка»,
Київський міський голова-Голова КМДА, Чернівецька міська Рада, Хотинська
райдержадміністрація, Міський голова Львова, Клішковецька об'єднана
територіальна громада (на території громади було оголошено триденний траур).
Вшанування пам'яті.
У
квітні 2018 року у селі Новомиколаївка Мелітопольського району Запорізької області вулиця Островського перейменована на честь Леоніда
Каденюка.
11 квітня
2018 у селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області, на фасаді школи, у якій він
навчався, відкрито меморіальну дошку.
19 червня
2018 Верховна Рада України прийняла постанову «Про
увічнення пам'яті першого космонавта України, Героя України Леоніда Каденюка».
20 червня
2018 на черговій сесії Чернівецької міської ради ухвалено рішення про перейменування
міського клубу юних техніків «Кварц» на Чернівецький центр юних техніків та
присвоєння йому імені Леоніда Костянтиновича Каденюка.
30 серпня
2019 у селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області на площі перед школою імені
Каденюка, відкрили пам'ятник космонавту.
Дата:
07. 04. 2020
Тема:
Кавалерідзе Іван – скульптор, кінорежисер, драматург, багатогранний митець,
художник – мислитель. Параджанов Сергій
- видатний кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії
України ім. Т.Шевченка.
Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (1 [13]
квітня 1887[2], хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська
область — 3 грудня 1978, Київ) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно.
Життєпис.
Народився в селянській сім'ї Килини
Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе,
нащадка грузинського князівського роду, якого в середині XIX століття привіз в
Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.
Дитинство минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині
село Стара Талалаївка Талалаївського району Чернігівської області).
1899 — закінчив початкову земську школу.
Більш за все
йому подобалося ліпити з глини фігурки людей та тварин. Такі дивні розваги
привернули увагу його дядька — художника й археолога Сергія Мазаракі (представника
відомого роду Мазаракі), що закінчив свого часу
Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в
Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва, де Іван навчався
у приватній гімназії Валькера.
1907–1909 — навчався у Київському
художньому училищі, де
наставником у нього був відомий скульптор Федір
Балавенський.
1910–1911 — удосконалював художню
майстерність у приватній студії Наума Аронсона (Париж), відтак повернувся до Києва, щоби
взяти участь у конкурсі на найкращий проект пам'ятника княгині Ользі. Від 1912 — художник-декоратор кінофірми П.
Тімана та Ф. Рейнгарда.
У
лютому 1915 мобілізований до російської армії й направлений
для проходження служби у 119-й запасний батальйон, дислокований у В'ятці, а в квітні 1915 його
перевели до школи прапорщиків у Петергоф (біля Петербургу), згодом — до 3-го Зведеного
гвардійського запасного батальйону в Царському Селі, що стояв на варті біля покоїв
останнього російського імператора Миколи II у
лютому 1917.
Іван Кавалерідзе. Харків,
1925 р.
В часи
Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського, у Ромнах, наприкінці жовтня 1918, створив
перший повноростовий пам'ятник Тарасу
Шевченку. Працюючи
там у відділі народної освіти, він викладав малювання у 6 школах, вів міський
драмгурток і був головним режисером Роменського пересувного робітничо-селянського театру (1925–1930).
Був
наділений надзвичайною енергією. Його друзі, Огюст Роден і Федір Шаляпін, підтримували його прагнення
сміливого пошуку, творче горіння. За шість років перебування в рідному місті
(1917—1923) організував товариство охорони пам'ятників старини, сприяв
відкриттю краєзнавчого музею. Залізничники на пам'ятник Шевченку запропонували
40 бочок цементу. Натомість попросили організувати трупу і побудувати театр.
Кавалерідзе погодився. Театр був відкритий.
Володів
магією об'єднувати довкола себе творчих людей. 125 осіб входили до театру:
режисери, художники, диригенти, артисти. "Артисти підібралися талант на
таланті, в театр квиток важко було дістати, " — згадував режисер
театру Іван Кавалерідзе. Степан Шкурат, Василь Яременко, Ганна
Затиркевич-Карпинська… Репертуар підбирали ретельно. «Лісова пісня», «В
катакомбах», «В домі труда, в краю неволі» Лесі Українки, «Бурлак»
Карпенка-Карого.
По
закінченні війни, коли російська окупаційна влада цькувала митця за перебування
під німецьким началом, а Київська кіностудія виселила його зі службової квартири, майстра прихистила театральна
актриса Любов
Гаккебуш у
своєму помешканні на Великій
Житомирській, 17.
У 1950-ті
створив барельєфи, вписані в тонго по периметру одного з ярусів вежі на будинку
по Георгіївському пер. № 2 в Києві (не збереглися).
Скульптура.
У творчому
доробку Кавалерідзе — численні пам'ятники:
·
Тарасу
Шевченку (Ромни, 1918; Полтава 1925; Суми, 1926 —
зруйнований на початку 1960-х рр.(На самому початку «хрущовської епохи», а саме
в 1953 р., пам'ятник знесли: Микита Хрущов побачив у творчості
Кавалерідзе прояви «кавказького сепаратизму», плюс генсеку дуже не подобався
кубізм.))
Автор
проекту пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), скульптурного
портрету Федора Шаляпіна (1909),
скульптурних композицій «Амвросій Бучма в ролі
Миколи Задорожного» (1954), «Прометей» (1962), «Лев Толстой» (1965), «Святослав у бою», «Запорожець на
коні», «О.Пушкін і М.Гоголь», «Марко
Кропивницький», «Летять
журавлі»; меморіальних таблиць і горельєфів.
·
.JPG)
"Прометей" (1962 р.
гальванопластика) Мистецький арсенал. 2013
·
.JPG)
"Мільйон років" (1953 р.
гальванопластика, тонування) Мистецький арсенал. 2013
·
.JPG)
Проект пам'ятника для могили Т.Г. Шевченка в Каневі (1936 р. бронза)
Мистецький арсенал. 2013
Кіно
Діяльність у
кіно розпочав 1911 року. Працював художником,
сценаристом і режисером на Одеській (1928–1933) і Київській (1934–1941)
кіностудіях.
Неодноразово
за свою творчість був звинувачений у «націоналістичному ухилі».
Як
кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина»
(1933), «Прометей» (1936), Наталка Полтавка (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій
Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за
твором Панаса Мирного).
Стрічка
«Повія» (1961) за однойменним романом Панаса Мирного, яку високо оцінила тогочасна
критика, була останнім фільмом, створеним І.Кавалерідзе. На відміну від
попередніх робіт у кіно й театрі, режисер вдається до глибшого психологізму,
більшої точності характеристик, високої культури режисури, завдяки чому глядач
глибоко переживає трагедію знедоленої жінки. Автори картини знайшли ключ, що
дозволив створити не ілюстративний, а оригінальний, глибокий кінофільм. Режисер
і сценарист Нонна Капельгородська відібрали з роману найважливіші моменти,
чітко окреслили драматичну лінію, пов'язану з долею Христі. Режисер головну
увагу приділяв не зовнішнім аксесуарам, одягу, пейзажу, фольклорним сценам, а
відтворенню глибоких самобутніх характерів.
Фільмографія.
Художник-постановник.
Працював
художником-постановником у кінофірмі «Тіман і Рейнгардт» (1911—1915), де
створив портретний грим до стрічки «Уход великого старца» й оформив
кінокартини:
·
«Ключі
щастя»; «Розтрощена
ваза»; «Ноктюрн
Шопена»;«Які хороші,
які свіжі були троянди»; «Анна
Кареніна»;«Війна і мир»; «Бранд»;«Крейцерова
соната»; «Весна»; «Сильна, мов
смерть»; «Гнів
Діоніса»; «Енвер
паша — зрадник Туреччини»
Режисер.
Як режисер
поставив (переважно за власними сценаріями) на Одеській (1928—1933) і Київській (1934—1941, 1957—1962)
кіностудіях художні фільм:
·
«Злива» (1928, також художник
фільму, фільм втрачено); «Перекоп» (1930); «Штурмові ночі» (1931); «Коліївщина»
(1933); «Прометей» (1936);«Наталка Полтавка» (1936); «Запорожець за Дунаєм» (1937); «Стожари» (1939);«Григорій
Сковорода» (1959); «Повія» (1961)
Художній
керівник трьох випусків «Українські пісні на екрані» (1936).
Сценарист.
·
«Марія
Іванівна»; «Тарас
Бульба»; «Порцеляна»;«Київська
Русь».
Інше.]
Як драматург,
він обирав переважно теми історичні, людинотворчі. Говорив: «Український театр для мене був не лише
відпочинком для душі, але і школою життя.» Героїко-романтична драма
«Перекоп» розкриває тему громадянської війни, «Вотанів меч» — Другої
світової війни… П'єси вирізняються критичним осмисленням буття, сатиричною
спрямованістю. У творчому доробку Івана Кавалерідзе образ Сковороди
«наскрізний», різноплановий. Пам'ятники поету-філософу роботи Кавалерідзе
зведені у Лохвиці, Києві; бюст — у селі Чорнухи, меморіальна дошка
установлена на Червоній площі в Києві, знятий художній фільм «Григорій
Сковорода» (1958).
У п'єсі «Григорій Сковорода (Григорій і Параскева)»
(1968 р.) створено яскраву характеристику Сковороди.
Вельможа
настійливо переконує прийняти пропозицію цариці і переїхати на постійне
проживання в столицю.
Вельможа. Григорію Савичу, кому служите тут? Носите
свічку перед сліпими, а сліпі не бачать світла. Тут ви дзвонар для глухих, а
глухому не до дзвону
Григорій : Україну не залишу
Пророче звучать його слова: «Мудрствуєте —
народ спить! Хай спить і сном дужим, богатирським. Та всякий сон є природним,
хто спить, той не мертвечина і не тупак одубілий, а коли виспиться, так
прокинеться. Виспиться — прокинеться.»
Залишив
збірку статей і спогадів.
Пам'ять.
·
1987 — започатковано
Художньо-меморіальний музей І. Кавалерідзе у с. Новопетрівка Сумської області.
·
Ім'ям Івана
Кавалерідзе названо вулицю у Львові (1990).
·
На будинку в
Києві (Велика Васильківська, 16), де у 1954–1978 мешкав
митець, встановлено меморіальну таблицю.
·
2014 —
Ім'ям Івана Кавалерідзе названо вулицю У Києві (Подільський район, ЖК
Ліпінка-2)
·
Митцю
присвячено фільми:
o
«Грані
таланту» (1970, М. Ліничук)
o
«Княжий
пам'ятник» (1992; Л.Борисова)
·
13 квітня 2017 року
на державному рівні в Україні відзначалась пам'ятна дата — 130 років з дня
народження Івана Кавалерідзе (1887—1978), скульптора, кінорежисера, драматурга.
Сергій
Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի
Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924, Тбілісі, ЗРФСР —20 липня 1990,
Єреван, Вірменська РСР) — український та
вірменський кінорежисер. Один із представників хвилі «українського
поетичного кіно».
У 1990 році
отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році
- Державну премію України ім. Т. Шевченка (посмертно).
З життєпису.
Народився у
родині антиквара, був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня).
Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян)
Сірануш Давидівна.
Професія
антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип
Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав
інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння
відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово
ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв
скуповуванням антикваріату.
Середню
школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і
малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив
поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У
1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська
іграшка».
У 1942—1945
роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що
обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р.
перевівся до Московської
консерваторії в
клас Ніни Дорліак. Паралельно
до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський
факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На
цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр
Алов, Володимир
Наумов,
Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.
Працював
асистентом режисера на фільмі «Тарас
Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі
«Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму
«Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із
режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант
цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію
художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною
пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні
створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі —
1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).
«Тіні забутих предків».
Міжнародне
визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті
М. Коцюбинського «Тіні забутих
предків».
Фільм «Тіні забутих
предків» був
удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на
Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього
був значно більшим, ніж на батьківщині.
Журнал
«Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших
фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на
межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві
Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція
усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні
під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного
ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі…
Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал
в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Фільм отримав
39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі)
у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на
коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
«Колір граната».
У 1967
Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над
фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною
про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про
зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була
зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета
Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами,
історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.
Тут кіномова
Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється
метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині
них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню
історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору
знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр
містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту
вимагає від глядача чималої культури.
Фільм
Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не
зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а
приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не
потрібне».
І фільм
майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат,
проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати
картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день
існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться
в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей
варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії.
Переслідування і арешти.
У 1965—1968
роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури,
протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі
партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань
українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів,
що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався
за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України
схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів
на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці
кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор
сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова
до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути
арешту, був змушений виїхати у Вірменію.
В 1971
повернувся до Києва. 17 березня 1973 був
заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були
статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву
насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто
погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із
них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ
перерізав собі вени.
Параджанову
дали п'ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук'янівській тюрмі,
колонії в Алчевську. «Гомосексуальна» стаття не давала
йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують,
що до нього приходила делегація у́рок, які засвідчили свою глибоку повагу
словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через
це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.
Важливу роль
у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в
урядовій ложі Большого театра звернувся особисто до Брежнєва з проханням
звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також
долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній
кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи
на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань
з боку радянських репресивних органів.
Через
ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським),
«Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».
Останні роки.
Пам'ятник Сергію Параджанову на Батьківщині —
в Тбілісі
Дві останні
роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого
трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й
присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо
цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним
побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього
приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж
фільми „Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у
Венеції важко
було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано
посвідчення про дозвіл..
Смерть
прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною
картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов.
Остання весна». Були зняті
перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.
Величезною
трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив
надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого
Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у
Москві, але стан митця не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов
сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював
в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до
Єревану, де через три дні і помер.
Параджанова
поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського
духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком
Мктрчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами
мистецтва, літератури і науки Вірменії.
Родина.
Дружина —
Світлана, з дому Щербатюк, донька працівників дипмісій (зокрема, у Канаді).
Заміж вийшла у 16, за фахом — перекладач, працювала, зокрема, викладачем
російської мови для іноземців. Син — Сурен, проживає у Києві з матір'ю.
Творчість.
Фільмографія.
·
1951 — Молдавська казка; 1954 — Андрієш; 1954 — 62 (кілька
документальних і науково-популярних картин — «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»);1958 — Перший
парубок; 1961 — Українська рапсодія;1962 — Квітка на камені; 1964 — Тіні забутих предків; 1966 — Київські
фрески;1968 — Діти Комітасу;
·
1969 — Колір граната (Саят-Нова);1969 — Акоп Овнатанян; 1984 — Легенда про
Сурамську фортецю; 1986 — Арабески на тему Піросмані; 1988 — Ашик-Керіб; 1990 — Сповідь (не
закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов.
Остання весна (1992))
Факти.
·
2004 рік був
проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
·
На честь
Маестро названа зірка. В Росії існує кіностудія «Параджанов фільм», директором
і генеральним продюсером якого є кінокритик і драматург Семенцова-Огієвська
Марія Борисівна.
·
Існував
Міжнародний комітет з визволення Параджанова, яким керував Луї Арагон.
·
В одній з
колоній Параджанов відкрив школу живопису.
·
В'язень
Параджанов рідко отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Зате
регулярно приходили міжнародні депеші від якогось Ф. Фелліні. Зміст депеш:
«Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
·
У в'язниці
Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він
пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких
медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і
подарував своєму другу Федеріко Фелліні. Друзі створили приз на честь
Параджанова і назвали його «Амаркорд», яким нагороджують за найкращий
фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав нагороду Георгій Данелія, кінорежисер, друг Параджанова, за
картину «Настя».
·
Одного разу
Параджанов подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому у
в'язницю торта.
·
Ів Сен-Лоран якось запросив Маестро до
Парижа. Але влада не дозволила: чи вистачить у кутюр'є площі, щоб розмістити
всесвітню персону — геніального режисера? Не факт. Сен-Лоран відповів: маю
578 метрів корисної житлоплощі. Все одно не пустили — вже без причини.
Через рік Ів прибув до Москви. І Параджанов на його честь створив фантастичний
альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Цей альбом Параджанов передав
своєму другу Іву Сен-Лорану. На що той зазначив: «Божественно! Ні на що не
схоже. Браво, геній!».
·
Одного разу
Параджанов надіслав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я —
єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу
відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану
родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
·
Сергій
Йосипович не відпускав додому друзів, поки вони не подивляться фільм Андрія
Тарковського «Іванове дитинство». Своїй прихильниці Лілі Брік (а було їй під 80
років) до 8 Березня Параджанов надіслав букет із колючого дроту і власних
шкарпеток.
·
Параджанов
мріяв поїхати до Берліна, але не для участі в престижному
кінофестивалі, а тому, що хотів розшукати на барахолці чашку Гітлера.
·
Ходив
Мюнхеном в халаті і торгувався в кожній антикварній лавці, відкладаючи товар до
приїзду Ів Сен-Лорана або Франсуази Саган, які, начебто, повинні приїхати і
заплатити за нього, і безбожно при цьому запізнювався на всі церемонії вручення
нагород.
·
Шляхом
Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник
Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був
відмічений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні
·
Племінникові
Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, він привіз коробку з-під
сірників, повну вошей.
·
Одного разу
у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений,
працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив
мітлу — так і став підмітати — «з вогником».
Пам'ять.
Про С.
Параджанова знято фільми:
·
1968 — «Колір вірменської землі», режисер Михайло Вартанов; 1989—1992 —
«Маестро: Сергій Параджанов» — док. фільм, сценарист і режисер Олександр Кайдановський, оператор Ю. Клименко; 1990 —
«Я — Сергій Параджанов», автор — Церетелі Кора; 1992 — «Параджанов.
Остання весна», режисер
Михайло Вартанов; 1994 — «Параджанов:
партитура Христа до-мажор», автор — Юрій Іллєнко; 2013 — «Параджанов», режисери — Серж Аведікян, Олена Фетисова. Стрічка
номінується на «Оскар» у номінації «Фільм іноземною
мовою» від України.
23 липня
1997 року в Києві врочисто відкрито пам'ятник Параджанову.
1993 року у
Львові перейменовано вул. Пальмову на вул.
Параджанова. 24-27 травня 2012 року
на вулиці Параджанова проходив фестиваль «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці
Параджанова». Патроном «Кінолева» у 2012 році було обрано
Параджанова. [16]. Від 2016 року у Львові на Левандівці в
культурно-мистецькому центрі «Супутник» та у Левандівському парку відбуваються
події щорічного «Фестивалю Параджанова».[17]
Відомі особистості про Параджанова.
·
Він був
передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю. А
кінорежисура — це похідне, один із проявів його густовимірного
буття. Іван
Драч
·
Можливо це
тому, що окрім кінематографічної мови, запропонованої Гріффітом та
Ейзенштейном, кіносвіт не відкрив чогось революційно нового до появи стрічки
«Колір граната» Параджанова, якщо не вважати невизнану кіномову фільму Бунюеля «Андалузький пес». Михайло
Вартанов[18].
·
Він довго
вживався, придивлявся, пробував. Не виходило. Брався і за те, і за це, а воно
не виходило. Не вийшло з «Першим хлопцем», не вийшло з «Українською рапсодією»,
з «Квіткою на камені». Але вийшло з «Тінями забутих предків». Через що? Не в
останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з
українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу
з душею героїв. Це — гори. Він збагнув несподівано для себе, що
гуцули — такі ж самі горці, горяни, верховинці, як і він, за походженням
кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне,
він так і знімав «Тіні забутих предків» — як фільм про споконвічних горян,
запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина
Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова… Леонід
Череватенко
·
Непоставлених
фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час
арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих
можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони
існували лише… в його голові. Юрій
Іллєнко
·
Він справді
все вмів, як той деміург. Намалювати, змайструвати декорацію, пошити костюм,
написати (наспівати) сценарій, загримувати, вибрати актора, поставити сценічний
танок, розвести мізансцену, закомпонувати кадр — буквально й абсолютно
все. Так само він годен був гарно промовляти з трибуни, готувати їжу, приймати
гостей, кохати, дружити, ворогувати, обмінюватись антикваріатом, торгуватись,
виголошувати надгробні плачі і застольні тости, воювати, хитрувати
і т. д. і т. д. Артистизм, безперечно, визначальна риса
таланту Параджанова. І разом із тим його шлях у Мистецтво не був ані прямим, ані
легким. І розуміння кінематографа непросто далося йому: «Не повіриш, —
звірявся він, — але я радію, я щасливий, що не одразу у мене вийшло. Що я
зіпсував п'ять картин, поки щось почало відбуватися на плівці. Але таким чином
я принаймні второпав, де шукати в собі самому Впевненість і
Майстерність». Леонід
Череватенко
·
Зі смертю
Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх чарівників. Федеріко Фелліні, Тоніно Гуерра, Бернардо
Бертолуччі[19].
·
У храмі кіно
є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем
цього храму… Жан-Люк
Годар[20].
·
«Колір
граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності,
вражає довершеністю краси… Мікеланджело
Антоніоні[21].
·
Параджанов
був великим гуманістом. Його мрією було возз'єднання всіх людей. Його мистецтво
чудесне, бо це послання у майбутнє. Робер
Осейн
·
У мене вдома
на стіні висить невеликий колаж, зроблений руками Сергія Параджанова. Він
зробив його, коли сидів в тюрмі. Я відправив йому туди книгу «Вітражних справ
майстер», а у відповідь Параджанов передав мені цей колаж. Ну що могло бути у
руках в'язня? — дріт, сухе листя, випадкова квітка. Але для мене ця річ
безмежно дорога. Андрій
Вознесенський
·
Він пройшов
крізь шумний натовп людей, повз багатьох з нас, тих, що не зуміли зрозуміти і
оцінити його, пішов у вічність, самотній і недосяжний, залишаючи золоті сліди
свого мистецтва, яке ми, сучасники, тільки починаємо відкривати. Кора Церетелі
·
Параджанов —
рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи
грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі…
Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю
яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя,
для мистецтва. Іван
Драч
·
На мій
погляд, у своїх колажах Параджанов розкрився і висловив себе повніше, ніж у
кіно. Ніяких цензорів і редакторів. Серед тисяч його колажів є кілька справжніх
шедеврів. Багато хто називав і називають його генієм; я так про нього ніколи не
говорив — я називав його «явищем природи». Стихійним, нез'ясовним,
непізнаваним до кінця. Роман
Балаян
·
Кінорежисери
використовують інші види мистецтв для створення кіно — в цьому могутність
і привілей кіномистецтва. Параджанов, будучи унікальним режисером XX століття,
використовував своє кіно, створюючи неповторне мистецтво великого
художника. Борис Єгіазарян
Немає коментарів:
Дописати коментар