Історія
України 10 клас
Завдання : в зошиті записати число, домашня робота, тема
урока. Завдання виконати, сфотографувати і надіслати на електрону адресу Liliya0809@ukr.net
або Viber(
0999603927) . Завдання виконувати і надсилати до кінця дня.Дата: 28.04.2020
Тема: Радянський партизанський
рух. Сидір Ковпак.
Завдання:
І. Повторення вивченого
1. Пройти тестування за
посиланням https://naurok.com.ua/test/ukra-nsko--polske-protistoyannya-tragediya-volini-253744.html результат сфотографувати і надіслати на
ІІ. Опрацювати § 65 – 66 п. 1.
ІІІ. Ознайомитись з додатковою інформацією або
перглянути відео за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=qXea2LmE6OQ .
До середини
1942 р. партизанський рух перебував у дезорганізованому стані. Хоча при
відступі Червоної армії на окупованій території залишилися 3500 партизанських
загонів і диверсійних груп, у червні 1942 р. свою діяльність продовжували лише
22 загони. Із залишених на окупованій території 23 підпільних обкомів, 685
міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп у
різні періоди проявили себе лише 223 підпільні організації.
Створені при
відступі партизанські загони, різноманітні підпільні групи залишалися
бездіяльними, саморозпускалися або втікали в тил Червоної армії. Причин дія
цього було декілька. Насамперед низькі морально-вольові якості законспірованих
працівників, більшість з яких могла успішно боротися лише з вигаданими ними ж
самими «ворогами народу». Іншою причиною неспроможності радянського підпільного
руху була відсутність фахової підготовки більшості залишених. Серед них не
вистачало кваліфікованих командирів, військових фахівців: радистів,
мінерів-підривників, шифрувальників, знавців конспірації. Ці загони та групи
формувалися поспіхом, перед самим приходом ворога. Підготовка фахівців для
роботи у ворожому тилу не велася, оскільки наступальна воєнна
Сидір Ковпак
Тимофій Строкам
доктрина, що
домінувала в СРСР наприкінці 1930-х років, передбачала лише наступальну війну з
ворогом на його ж території. Більше того, органи державної безпеки запідозрили
прихильників підготовки партизанського руху на випадок війни навіть у
підготовці до спроби збройного повалення сталінського режиму, яку вони нібито
вели під виглядом приготувань до «малої війни в тилу ворога».
Тому влітку
1942 р. єдиною боєздатною силою були партизанські загони Олексія Федорова —
першого секретаря обкому Чернігівської області; Сидора Ковпака — голови
Путивльського міськвиконкому (Сумська обл.), Олександра Сабурова — працівника
органів НКВС і декілька інших, загальною чисельністю 4 тис. чоловік. Вони
зосереджувалися переважно на півночі України в Чернігівській і Сумській
областях під природним захистом лісистої та заболоченої місцевості. Однак під
тиском нацистських військ відступили в Брянські ліси, у Білорусію.
Критична
ситуація на радянсько-німецькому фронті, яка складалася в 1942 p., змусила
Й. Сталіна принципово змінити ставлення до партизанського руху. 30 травня 1942
р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено Центральний штаб
партизанського руху. Незабаром розпочав роботу й Український штаб
партизанського руху, очолений генералом Тимофієм Строкачем.
Наприкінці
серпня 1942 р. О. Федоров, С. Ковпак і О. Сабуров були викликані до Москви, де
отримали завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для
розгортання там «усенародного партизанського руху». Тим часом сутність
нацистського порядку відчули на собі мільйони мешканців України. До боротьби
проти ворога активно приєднувалися безпартійні, оточенні, утікачі з німецьких
таборів. Завдяки їм радянський рух Опору став набувати все ширшого розмаху й
активніших форм.
У
листопаді-грудні 1942 р. партизанські з’єднання С. Ковпака та О. Сабурова за 30
днів пройшли з боями 750 км теренами Правобережжя.
В Україні до
кінця 1942 р. вже діяли 5 партизанських з’єднань і майже 900 окремих загонів.
Протягом наступного року партизанський рух перетворився на масову силу.
Фактично радянський уряд створив ще одну армію, яка діяла в тилу ворога.
Партизанські загони були переведені на регулярне забезпечення, а командирам
виплачувалося грошове забезпечення як офіцерам регулярної армії. На
партизанських аеродромах стали приземлятися літаки зі зброєю, амуніцією,
продовольством, медикаментами.
Партизанський загін переходить через р. Случ. Хмельницька обл.
Партизанські
загони укомплектовувалися військовими фахівцями та кваліфікованим командним
складом.
Навесні 1943
р. партизани України отримали наказ переміститися в західні та південно-західні
області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній
зв’язку. Відповідно до задумів радянського командування вони повинні були взяти
участь у так званій «рейковій війні», розгорнутій напередодні Курської битви.
Однак вирішальну роль у ній відіграли білоруські партизани.
Історичний
факт
За
підрахунками німецьких істориків (Г Теске), перевезення вантажів у райони боїв
групи армій «Центр» скоротилося через дії українських партизанів лише на 5 %.
Причиною цього стало порушення графіка постачання партизанам вибухівки. Тому
свої акції на ділянках залізниці Ковель—Сарни—Коростень і
Ковель—Шепетівка—Бердичів вони змогли провести вже після завершення Курської
битви.
Друга
половина 1943 р. стала періодом найширшого розгортання нарти ганського руху в
Україні. За сучасними даними, до початку 1943 р. партизанський рух в Україні
охоплював 9-12 тис. чоловік. За свого найбільшого піднесення (наприкінці
1943-го — на початку 1944 р.) він охоплював понад 50 тис. чоловік. Загалом у
партизанських загонах і з’єднаннях за роки окупації воювали майже 180-250 тис.
чоловік, у тому числі й ті, хто брав участь в русі Опору в країнах Центральної
та Південно-Східної Європи. Майже третина з них загинула. У радянських
партизанських загонах, які діяли в Україні, об’єдналися представники 62
національностей. Серед них: українці — 52 %, росіяни — 22 %, білоруси — 6 %,
поляки — 2 %, євреї — 1 %.
ІV. Закріплення
вивченого.
Виконати завдання 1, 4, 7 стор.285.
Дата: 28.04.2020
Тема: Українсько-польське протистояння.
Українська головна визвольна
рада.
Завдання:
І. Опрацювати § 65 – 66 п. 3.
ІІ. Прочитати додаткову інформаціюю
На момент
початку Другої світової війни й нападу гітлерівської Німеччини на Польщу українське населення перебувало в
пригнобленому стані. Шовіністична політика міжвоєнної Другої Речі
Посполитої була спрямована на культурну, соціальну, економічну та релігійну
дискримінацію українців і радше нагадувала апартеїд у Південній Африці. Тому
під час німецько-польської війни українці не виявляли великої лояльності до
Польської держави.
Попри те, що
в лавах Війська Польського проти нацистів сумлінно воювало близько 120 тис. мобілізованих українських
солдатів, Західну Україну охопили повстанські виступи, організовані
ОУН. Майже 8 тис. членів ОУН за підтримки тисяч селян-симпатиків взяли
участь у виступах у 183 населених пунктах. Тоді
вперше в Другій світовій війні було проведено каральні акції проти українських
сіл польськими військовими.
Після того,
як Німеччина окупувала Україну, нацистська
адміністрація проводила політику «поділяй і пануй». На жаль, це їй
дуже часто вдавалося. У кожній окупаційній зоні загарбники по-своєму ставилися
до різних етносів, які населяли ті землі. Так, на Волині, яка увійшла до складу
райхскомісаріату «Україна», німці
протегували полякам. Усе це лише сприяло
взаємним підозрам і звинуваченням у «зраді» та «праці на ворогів».
Конфлікт
почав набирати обертів на теренах Надсяння
й Підляшшя (Генеральне губернаторство) восени 1942 року. У
листопаді 1942 – лютому 1943 років нацисти виселили поляків із низки сіл,
заселивши на їхні місця українців. Загони
Армії Крайової розцінили це як «співпрацю українців з німцями проти поляків» і
в березні 1943 року розпочали акції помсти, які вилилися масовим убивством
українців.
Внаслідок
кривавих розправ тисячі українців змушені були
рятуватися втечею на Волинь. Так відомості про знищення поляками
українців дісталися до райхскомісаріату «Україна».
Керівник
місцевої окупаційної адміністрації Еріх Кох був відомий своєю українофобією і
здійснював надзвичайно жорстоку окупаційну політику. «Нам треба домогтися, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його
вбити, і щоб українець, побачивши поляка теж горів бажанням його вбити»,
— так висловив формулу своєї політики райхскомісар.
У
райхскомісаріаті «Україна» на Волині чимало
поляків служило в окупаційній адміністрації. Поряд із цим нацисти
перекинули з Генерального губернаторства близько 6
тис. бійців поліцейських батальйонів, укомплектованих поляками. Саме на Волині
навесні 1943 року відбулася ескалація міжетнічного конфлікту. Польська поліція брала участь у
німецьких каральних акціях проти українців (напр. село Дермань, 30
травня 1943 року), польське підпілля АК готувало плани відновлення довоєнної
польської влади в Західній Україні, а щойно створена Українська повстанська
армія розпочала антинацистське повстання.
Роз’ятрені чутками про антиукраїнські погроми на Холмщині й Підляшші українські повстанці ліквідовували
найактивніших колабораціоністів з числа поляків. Часто при цьому
страждали їхні родини.
У квітні –
травні 1943 року поляки стали
створювати укріплені «самооборонні» бази (Пшебраже, Малинське,
Верба, Купичів, Порицьк тощо),яким постачали зброю і матеріально підтримували німці. Ці
загони (напр. Людвіка Малиновського)дуже часто займалися
не самообороною, а нападами на довколишні українські села. Крім
того, частина польської меншини співпрацювала
з радянськими партизанами, проти яких УПА також вела
боротьбу.
Провід ОУН декілька разів ініціював перемовини з
польським підпіллям про припинення боротьби, але кожного разу на заваді
ставало небажання поляків зректися українських
земель.
Багато
українських істориків вважають, що значною мірою саме
така позиція поляків, а не радикальний націоналізм ОУН(б) та
керованої нею УПА, стала головною причиною
проведення повстанцями збройних акцій проти польських колоній та
сіл у 1943–1944 роках. Адже етнічні чистки поляків раніше не планувалися
оунівцями, а стали прямим
наслідком розвитку подій уже під час німецько-радянської війни. Таке
припущення підтверджує, зокрема, відсутність фактів масового знищення поляків у
Кам’янець-Подільській, Вінницькій, Житомирській, областях, де у 1943–1944 роках
загони УПА були доволі активними. Однак, як стверджується, у цьому регіоні
поляки не становили загрози державницьким прагненням українців, оскільки не претендували на включення зазначених
земель до складу повоєнної Польщі.
Поступово
акції українських повстанців на Волині поширилися на польських селян, причому
як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення Із
лютого 1943 року антипольські
акції охопили східні повіти Волині(за тогочасним адміністративно-теріторіальним
поділом) – Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський. В
червні вбивства поляків поширилися на
Дубнівський, Кременецький та Луцький повіти, в липні – на Горохівський,
Володимир-Волинський та Ковельський, а наприкінці серпня – на останній волинський
повіт –Любомльський.
11–13 липня 1943 року стався генеральний виступ
проти місцевих поляків. Загони УПА майже одночасно атакували понад 100 польських поселень.
Після цього командування АК
Волинського обшару (округу), щоб протидіяти загонам УПА, направило офіцерів і
рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази
самооборони.
Переважна більшість осередків польського опору не
витримали натиску загонів УПА й були знищені. Вистояти у
боях проти українських збройних формувань вдалося тим польським базам
самооборони, які були чисельними (по кілька тисяч осіб) та отримали солідну
матеріальну підтримку з боку командування АК у вигляді зброї, амуніції й добре
вишколених військових, а також тим, яким допомагали радянські партизани
(переважно у лісистих східних та північних районах Волині).
Від середини
літа й особливо восени
1943 року польські бази самооборони організовували напади на
осередки й боївки УПА, а також походи на
українські села задля поповнення свого продовольчого забезпечення.
Зрозуміло, що від подібних дій страждало українське цивільне населення.
З початком
1944 року польсько-український конфлікт поширюється спершу у прикордонні з
Волинню райони Галичини, а згодом і далі на південь. З наближенням
німецько-радянського фронту підпілля
АК активно готувалося до повстання з метою відновлення контролю над
українськими землями, що входили до складу Польщі до війни (акція «Буря»). Це
суперечило планам командування УПА, тому взаємна боротьба продовжилася з новою
силою. Припинив польсько-українське протистояння в Західній Україні лише прихід
радянських військ.
Однак
конфлікт продовжувався на т.зв. Закерзонні – Холмщині, Підляшші, Надсянні,
Лемківщині, українських етнічних землях у складі соціалістичної Польщі. За
домовленостями між Польщею і УРСР з вересня 1944 року відбувався обмін
населенням. Поляків із Західної України переселяли в Польщу, а українців із
Польщі – в Україну. Щоб прискорити репатріацію українців, які робили це
неохоче, з кінця 1945 року польський
комуністичний уряд вдався до примусової депортації із застосуванням війська.
Тепер загони УПА стали в обороні українських сіл від виселення.
28 квітня – 28 липня 1947 року польська комуністична
влада провела операцію «Вісла». Було виселено вглиб Польщі понад 140 тис.
українців, які ще залишалися на своїх корінних землях. Оскільки
тепер українська територія Закерзоння була знелюднена, то дальша боротьба УПА
втрачала сенс. Акція «Вісла» поставила крапку в українсько-польському збройному
протистоянні 1942 – 1947 років. Крім
депортованих в ході акції «Вісла», у 1945—1947 років польські комуністи
примусово переселили в УРСР півмільйона українців, ще 10-12 тис. цивільних
загинуло. У боях із польськими військами і їхніми чехословацькими
союзниками полягло 2-3 тис. українських повстанців і членів ОУН.
Немає коментарів:
Дописати коментар