15.04.2020 християнська етика 11клас

Християнська етика  11 клас

Завдання : в  зошиті записати число, домашня робота, тема уроку, ключовий вірш. Завдання виконати, сфотографувати  і надіслати на електрону адресу  Liliya0809@ukr.net    або  Viber

Дата: 15.04. 2020

Тема:  Моральні традиції політеїстичних релігій.

Ключовий вірш: « Хвалите Господа, усі народи! Славте його, усі люди!» 

                                                                                                                      (Пс.117:1)

Завдання:

1.     Прочитати інформацію, записати опорний конспект і створити презентацію про одну із політеїстичних релігій( зображення для презентації можна взяти в Вікіпедії).

   Політеї́зм  — багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям..

     Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання тощо.

Філософське сприйняття богів відрізняється в залежності від того, як вони зображені у міфології. У філософських традиціях боги вважаються безсмертними, досконалими і всемогутніми.

   У політеїстичних віруваннях, за кожним божеством закріплюється певна роль, функція, влада над певною сферою життя чи над частиною всесвіту. Наприклад, у давньогрецькій міфології Аполлон вважався богом музики, Деметра — богинею врожаю, Афродіта — богинею кохання. Бог також може займати певну роль у божественній ієрархії (наприклад, Зевс — верховний бог), або бути пов'язаним з певним географічним явищем чи об'єктом (горою, річкою та інше), космологічним феноменом, бути покровителем окремої родини чи навіть відповідати за певну абстрактну ідею. Боги можуть перебувати між собою у різноманітних соціальних відносинах: бути друзями чи ворогами, подружньою парою чи коханцями, вони могли мати людські емоції, такі як ревнощі, примхи, неконтрольовану лють, зраджувати чи бути покараними. Вони можуть бути народженими, або можуть помирати, щоб відродитися знов.

Більшість «народних» релігій (які в ході історії викристалізувалися в межах одного чи кількох близьких народів) є політеїстичними.

Види політеїзму.

  Виділяють різноманітні види політеїзму: анімізм, за яким всі явища природи одухотворені, джерелом яких служать вплив духів і демонів; фетишизм — поклоніння матеріальним предметам, наділеним надприродними властивостями; тотемізм — віра в близький зв'язок між племенем із однієї сторони і певною твариною, рослиною або явищем природи — з іншої. Для архаїчних форм політеїзму також характерний культ предків, які магічно беруть участь у житті спадкоємців. Ці форми первісних релігійних уявлень існували в тісному сплетінні один з одним.

Сучасний стан

    Політеїзм представлений в сучасному світі в таких релігіях як індуїзм, синтоїзм, африканські культи та інших. Теоретичним обґрунтуванням політеїзму є міфологія. Тому дослідження політеїзму часто пов'язане із вивченням міфів, що є зібранням оповідей про богів і героїв. Розрізняють теогонічні міфи — міфи про походження богів і космогонічні — міфи про походження світу. В первісних і традиційних суспільствах міф, що розповідає про походження всесвіту і людини, про виникнення соціальних інститутів, про культурні надбання, про життя і смерть, виконують функції релігії, ідеології, філософії, історії та науки. Первісний міф — це проста, образна і часто поетична схема світу, що пояснює і приписує певний спосіб існування в ньому.

Індуїзм.

   Індуїзм — це третя за кількістю послідовників релігія у світі після християнства та ісламу. Індуїзм сповідує понад 1033 млн людей, з яких близько 1000 млн проживають в Індії та Непалі. Серед країн, в яких прихильники індуїзму становлять значну частину населення є Бангладеш, Бахрейн, Бутан, Гаяна,

 Індія, Катар, Кувейт, Малайзія, Маврикій, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Реюньйон, Сінгапур, Суринам, Тринідад і Тобаго, Фіджі та Шрі-Ланка. Країни, в яких прихильників індуїзму понад 1 мільйон, також включають Індонезію та Пакистан. Індуїзм сягає своїм корінням у ведичну цивілізацію, через що його називають найдавнішою у світі релігією. На відміну від авраамічних релігій, у індуїзму не було свого засновника, в ньому відсутня єдина система вірувань і загальна доктрина. Індуїзм є сімейством різноманітних релігійних традицій, філософських систем і вірувань, заснованих на монотеїзмі, політеїзмі, панентеїзмі, пантеїзмі, монізмі і навіть атеїзмі.  Типовими для індуїзму можна визнати такі релігійні положення, як дхарма, карма, сансара, мокша і йога. Оскільки індуїзм поєднує у собі різні вірування й традиції, у нього немає єдиного засновника.   В індуїзмі існує велика кількість священних писань, які діляться на дві основні категорії — шруті та смріті. Індуїстські писання створювалися протягом тисячоліть, і богослов'я та філософія, котрі у них викладаються дають можливість для духовного усвідомлення і є керівництвом у духовнім житті і практиці дхарми. З ортодоксальної точки зору, серед усіх текстів індуїзму, Веди та Упанішади мають найбільший авторитет і вважаються найбільш значущими й прадавніми. До інших важливих священних писань ставлять Пурани та індійські епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна». Часто говориться, що в «Бгаґавад-Ґіті», котра є уривком з «Махабхарати», викладена основна суть духовного знання усіх Вед.Визначення індуїзму, його типологія та напрямки.

Захід сонця над Ґанґою в Маяпурі. Протягом тисячоліть індуїсти шанують річку Ганг і поклоняються їй у формі уособленої богині Ганги.

• Найдавнішою формою індуїзму виступають народні вірування, для яких характерне поклоніння місцевим божествам і обожненим формам.
• ведичний індуїзм, заснований на священних текстах індуїзму, особливо на ведичних писаннях, найважливішим і найдавнішим з яких прийнято вважати «Ріг-веду».
• ведантичний індуїзм базується на Упанішадах — релігійно-філософських трактатах, які примикають до чотирьох Вед.
• Напрямок йоги в індуїзмі представлений в «Йога-сутрах» Патанджалі.
• дгармічний індуїзм проявляється у повсякденному слідуванні певним моральним підвалинам. Він широко поширений, і його відрізняє невизначеність відносно приналежності до якої-небудь конкретної філософської школи або течії.
• Бгакті, або шлях любовного відданого служіння Богу в одній з Його форм або іпостасей. Основною традицією бгакті в індуїзмі є вайшнавізм.

  В індуїзмі не існує загальної, центральної доктрини, авторитетної для всіх напрямків індуїзму, а багато хто з послідовників індуїзму взагалі не вважають, що належать до якого-небудь певного напрямку. Вчені, однак, виділяють в сучасному індуїзмі чотири основні традиції:

• Вайшнавізм
• Шайвізм
• Шактизм
• Смартизм

Основна різниця між цими напрямками індуїзму полягає в тому, якій формі Бога належить поклоніння як Всевишньому, і в традиції, пов'язаної з цим поклоніння.

Головний ґопурам храму Вішну в Шріранґам — найбільшого вайшнавського храму у світі

Вірування

  Індуїзм — дуже різноманітна релігія. У сучасному індуїзмі існує чотири основні напрямки, до яких належить абсолютна більшість індусів — вайшнавізм, шиваїзм, шактизм і смартизм.

Вчені-Індологи виділяють шість основних видів індуїзму, і ряд менш значних його різновидів. Згідно із даною типологією, найдавнішою формою індуїзму виступають народні вірування, для яких характерне поклоніння місцевим божествам і обожненим формам. Другий основний різновид індуїзму — це ведичний індуїзм, заснований на священних текстах індуїзму, особливо на ведичних писаннях, найважливішим і прадавнім з яких прийнято вважати «Ріг-Веду». Третій різновид індуїзму — ведантичний індуїзм — базується на Упанішадах — релігійно-філософських трактатах, які примикають до чотирьох Вед. Напрямок йоги в індуїзмі є його четвертим різновидом, представленим у «Йога-сутрах» Патанджалі. П'ятий вид індуїзму — це дхармічний індуїзм, котрий проявляється у повсякденному слідуванні певним моральним засадам. Він широко розповсюджений і його відрізняє невизначеність відносно приналежності до якої-небудь конкретної філософської школи або течії. Шостим типом індуїзму виступає бгакті, або шлях любовного відданого служіння Богу в одній з Його форм або іпостасей.

Учені не можуть сформулювати загальну доктрину, яку прийняли б усі напрямки індуїзму. Однак, існують основні вірування, які розділяють всі індуси, до таких понять, загальних для абсолютної більшості послідовників індуїзму, ставляться:

• Дгарма — моральний борг, етичні зобов'язання.
• Самсара — круговорот народження та смерті, віра у перевтілення душі після смерті в тіла тварин, людей, богів.
• Карма — віра у те, що порядок перероджень визначається зробленими під час життя вчинками та їх наслідками.
• Мокша — звільнення із круговороту народження і смерті самсари.
• Йога у її різних напрямках.

Поняття Бога в індуїзмі

Послідовники монотеїстичної традиції вайшнавізму, які складають близько 70% від загальної кількості індусів, поклоняються Вішну та його аватарам, таким, як Крішна та Рама.

Мурті Радги та Крішни в ґаудія-вайшнавському храмі в Маяпурі, Західна Бенгалія.

Різні напрямки в індуїзмі дотримуються різних поглядів щодо природи та статевої приналежності (якщо доречне використання цього поняття) Верховної Особи Бога або Верховної Істоти. Одні традиції в індуїзмі поклоняються Богові в Його нейтральній, безособистісній формі, як Брахману (сам термін «Брахман» на санскриті — слово середнього роду), тоді, як інші напрямки індуїзму представляють Бога, який має чоловічу та жіночу іпостась, і навіть розглядають жіночу іпостась Бога, як джерело чоловічої.

З точки зору давньоіндійської філософської школи «санкгья», космічне творіння являє собою результат взаємодії чоловічої та жіночої енергій Абсолюту, де матерія або матеріальна енергія зветься пракріті, і являє собою жіноче начало, а духовна енергія, яка представляє чоловічий дух або чоловіче начало, називається пуруша. Як пракріті, так і пуруша є первинними, вічними енергіями, що існують до прояву матеріального космосу. Початкова природа пракріті характеризується пасивністю та інертністю; пракріті приходить в рух лише після контакту з кінетичною пурушею, в результаті якого виявляються різні форми матеріального космосу. Первинну природу пракріті характеризує пасивність та інертність; пракріті приходить в рух тільки після контакту з кінетичним пурушею, в результаті якого виявляються різні форми матеріального космосу. Ідея пракріті і пуруші також співвідноситься з концепцією Божественного Подружжя — практично всі деви в індуїстському пантеоні мають наречену чи жіночу половину, яка називається деві. 3агалом можна прийти до висновку, що в індуїзмі Бог, будучи первинним джерелом чоловічого та жіночого початків, посідає як чоловічі, так і жіночі аспекти. В загальному можна прийти до висновку, що в індуїзмі Бог, будучи первісним джерелом чоловічого та жіночого початку, має як чоловічі, так і жіночі аспекти.

Послідовники гаудія-вайшнавістської традиції індуїзму поклоняються Чайтаньї, в якому чоловіча і жіноча іпостасі Бога — Крішна та його кохана Радха — зплелися в єдине ціле.

У більшості традицій вайшнавізму, Вішну вважається Всевишнім Богом і виступає як чоловіче начало, одночасно залишаючись за межами гендерних відмінностей, які застосовуються до Нього лише заради живих істот, через свою матеріальну обумовленість не здатні осягнути Його цілком духовний стан. Багато послідовники вайшнавізму поклоняються Лакшмі та Вішну, які володіють рівною могутністю в чоловічій та жіночій іпостасях Бога. Послідовники шиваїзму застосовують ту ж саму філософську концепцію відносно Шиви і Парваті. У Гауді-вайшнавізмі особливо підкреслюється важливість поклоніння жіночої іпостасі Бога — Радсі, яка ставиться вище Крішни — її коханого, що представляє чоловічу іпостась.^[27][29][30] У цій традиції, Чайтанья Махапрабху розглядається, як спільна аватара Радги і Кришни — чоловіча та жіноча іпостасі Бога, що злилися в одне.^[27][29][30]

У філософії «адвайта» стверджується, що усі існуючі прояви Бога — як жіночі, так і чоловічі — є різними формами безособистісного абсолюту Брахмана, який нейтральний і не піддається опису або визначенню. Брахман розглядається, як Бог, що не володіє особистістю або атрибутами (ніргуна-брахман) або володіє атрибутами (сагуна-брахман), і прирівнюється до Ішвари. У адвайта-Веданта, Ішвара — це прояв форми брахмана в людському розумі.

    У традиціях шактізму, Богу поклоняються, як жіночому початку, як початковій богині-матері Шакті або Деві в різних її формах. У відсутності Шакті, чоловіче начало розглядається, як пасивне і бездіяльне. В ортодоксальниму шактізмі, Великій богині-матері, або Махадеві, поклоняються, як Всевишньому, як уособленню Верховного брахмана, єдиної і неподільної, з якої виходять усі інші іпостасі Бога (як чоловічі так і жіночі) і який є початковий джерелом матеріального і духовного світу. Ні в якій іншій релігійній традиції світу не зустрічається доктрина, що відрізняється такою відверто «жіночою» орієнтацією.

Деви та аватари

У священних писаннях індуїзму описуються небесні істоти, називані діви («що світні», «що блищать»), що можна перекласти на українську мову, як «Боги» або точніше «напівбоги». Деви є невід'ємною частиною індуїстської культури — їх зображують у мистецтві, архітектурі, іконографії, вони описуються в різних історіях, особливо в індійській епічній поезії і Пуранах. Діви, однак, є слугами Ішвари, Верховного Особистісного Бога, якому багато індусів поклоняються в одній з Його іпостасей як своєму ішта-девате або обраному ідеалу;^[33][34] причому цей вибір ґрунтується на особистих перевагах кожного індуса, а також на регіональних і сімейних традиціях поклоніння.^[35]

В індуїстських епосах і Пуранах описується багато історій про те, як Бог сходить на Землю в людському вигляді, з метою відновити дхарму в суспільстві й привести людство до мокші (звільненню із круговороту народження й смерті). Такі втілення або іпостасі Бога називаються «аватарами». Найголовнішими аватарами Вішну (якого більшість індусів розглядають, як споконвічну іпостась Бога і джерело всіх аватар) є Крішна (головний герой «Махабхарати») і Рама (протагоніст «Рамаяни»). У більшості традицій індуїзму Крішну вважають повною аватарою Вішну, у якій виявилися всі трансцендентні якості особистісного Абсолюту. У таких течіях індуїзму, як Ґаудія-Вайшнавізм, Валлабха-Сампрадая і Німбарка-Сампрадая, Крішні поклоняються, як парам-бгаґавану — верховній іпостасі Бога, джерелу, як усіх аватар, так і самого Вішну.

Карма і сансара

Карма буквально перекладається як «дія», «діяльність» або «робота»^[37] і може бути описана як «закон дії і воздаяння».^[38] Згідно з Упанішадами, індивід, називаний терміном джива або джива-атма, розбудовує певні самскари (враження, відбитки) від будь-яких дій, які він робить, як на фізичному, так і на розумовому рівні. Самскари відкладаються у так званому «лінга-шарірешаріте, шаріке, шарніре» — тонкому тілі, яке тонше за фізичне тіло, але грубше за душу. У ньому самскари переносяться до наступного життя, формуючи єдину у своєму роді психо-фізичну природу людину, визначаючи його схильності і бажання, визначаючи його карму.^[39] Таким чином, концепція загального, нейтрального і безпомилкового закону карми безпосередньо пов'язана з реінкарнацією, а також з особистістю індивіда, його якостями і його родиною. Карма сплітає разом поняття свободи волі і долі.

Круговорот дії, наслідків дії, народження, смерті, і перенародження зветься самсарою. Поняття реінкарнації і карми лежать в основі індуїзму та різних напрямків у його філософії і віруваннях. У «Бгаґавад-Ґіті» стверджується:

«

Як людина, знімаючи старий одяг, одягає новий, так і душа входить у нові матеріальні тіла, залишаючи старі й безкорисні.

»

Світ самсари забезпечує ефемерні насолоди, які підтримують у людині бажання народжуватися знову й знову заради задоволення тлінного матеріального тіла. Звільнення зі світу самсари через досягнення мокші приносить вічне щастя і умиротворення.

Кінцева мета життя позначається такими термінами як мокша, нірвана або самадхі, і різними напрямками індуїзму розуміється по різному:

• Усвідомлення своєї єдності з Богом
• Усвідомлення своїх вічних взаємин з Богом
• Досягнення чистої любові до Бога
• Усвідомлення єдності усього буття
• Усвідомлення свого дійсного «Я»
• Досягнення ідеального умиротворення
• Повна свобода від матеріальних бажань

Досягши кінцевої мети людського існування, індивід звільняється із самсари і припиняє цикл перевтілень. Точне визначення мокші дається різними філософськими школами індуїзму по-різному. Наприклад, адвайта-веданта стверджує, що після досягнення мокші, атман припиняє своє існування, як особистість і зливається з безособовим Брахманом. Послідовники дуалістичних шкіл двайти ототожнюють себе, як часточки Брахмана, які вічно володіють індивідуальністю. Після досягнення мокші вони очікують на потрапляння до однієї з лок (планет) духовного світу, і навічно залишитися там, насолоджуючись вічними взаєминами з однією з форм Бога (ішвариінвари). Духовний світ, називаний Вайкунтха (обитель Вішну) є найближчим аналогом Царства Бога. Також говориться, що послідовники двайти прагнуть «покуштувати насолода цукру», тоді як послідовники адвайти прагнуть «перетворитися в цукор».

Поняття пекла і раю представлені в пураічній літературі індуїзму. Там описуються незліченні райські і пекельні локи (планети або плани буття), де вмерлих винагороджують або карають залежно від зроблених ними благих або гріховних вчинків. Індивід, який потрапив у пекельні тонкі сфери буття, може бути визволений звідти за допомогою жертвоприносин їжі й води, які повинні проводитися його дітьми і онуками. Провівши там певне час, він «знову вмирає» (мова йде про безперервний рух душі через проміжні стани до наступного втілення), проходить крізь різні матеріальні елементи (землю, воду, повітря, вогонь, ефір та інші, тонші елементи), і нарешті, заново народжується в одному з 8 400 000 типів тіл, які заповнюють всесвіт, одержуючи у такий спосіб нову можливість досягти самоусвідомлення.

Йога.

Незалежно від того, яка кінцева мета життя для індуса, існує кілька методів йоги, які були дані мудрецями для досягнення цієї мети. Того, хто займається йогою, називають йогом. До текстів, в яких описуються різні види йоги, ставлять «Бгаґавад-Ґіту», «Йога-сутра», «Хатга-йога-прадіпіка», а також Упанішади.

До різновидів йоги, слідуючи яким можливо досягти вищої духовної досконалості (мокші, самадхі або нірвани), ставляться:

• Бгакті-йога — шлях любові та відданості Богу
• Карма-йога — шлях правильних дій
• Раджа-йога — шлях медитації
• Джняна-йога — шлях знання або мудрості

Людина може слідувати одному із цих шляхів або декільком, залежно від нього або її схильностей і розуміння. Традиції бгакті вчать тому, що для більшості людей бхакті є єдиним практичним шляхом для досягнення духовної досконалості в справжню епоху Калі Юґа. Практика одного виду йоги не виключає можливість практикувати також й інші. Наприклад, прийнято вважати, що практика гьяна-йоги неодмінно приводить до чистої любові до Бога, яка є основною метою бгакті-йоги, і навпаки. Інші, котрі практикують глибоку медитацію (таку як у раджа-йозі) повинні також прямо або побічно дотримуватись основних принципів карма-йоги, гьяна-йоги і бгакті-йоги.

Древні традиції вед мають велику схожість із зороастризмом та іншими індо-європейськими релігіями. У епічний та пуранічний періоди (приблизно у VI—II століттях до н. е.) були записані перші версії епічних поем «Рамаяни» і «Махабхарати», хоча усно вони передавалися в перебігу багатьох століть до і після цього періоду. У цих епічних творах описуються історії правителів і війн древньої Індії, які підносяться у поєднанні з релігійними і філософськими трактатами. У Пуранах описуються історії різних аватар, а також діви, їх взаємини з людьми і битви з демонами.

Індуїстські релігійні практики в основному спрямовані на усвідомлення Бога, а іноді й на одержання благословень від девів (напівбогів). Тому, в індуїзмі існують різні обряди, які допомагають людині думати про Бога у повсякденнім житті. Наприклад, індуси регулярно роблять пуджу. Вона проводиться, як у храмі, так і вдома. В індуських родинах, як правило, є свій вівтар з мурті певної форми Бога або Деви.

Символіка

Індуїзм має добре розвинену систему символіки та іконографії, яка знаходить свій прояв у мистецтві, архітектурі, літературі і поклонінні. Символи беруть своє значення з писань і культурних традицій. Склад «Ом» (який символізує Парабрахман) і знак свастики (який персоніфікує благополуччя) в якійсь мірі є символами індуїзму, тоді, як інші знаки, такі, як тилака, вказують на послідовника певної традиції в індуїзмі. Також існує багато символів, які ототожнюються з тими або іншими дівами, формами або аватарами Бога; до них відносять лотос, чакра та віна.

Обряди

Мантри і молитви, своїм змістом, звуком і способом повторення допомагають зосередити розум на духовному рівні або висловити свою відданість Богу або девам. Велику роль у індуїстському релігійному житті відіграє ритуальне повторення або оспівування мантр. Воно може здійснюватися індивідуально як джапа (повторення мантр на вервиці), або проводиться в групі — практика, яка називається кіртана або бгаджана. Для багатьох індусів ці практики є основою духовного життя.

Відмітною особливістю релігійних ритуалів є розмежування між чистотою і оскверненням. Релігійні обряди заздалегідь передбачають деяку ступінь осквернення що чинить їх, який повинен очиститься в процесі обряду або до здійснення його. Очищення зазвичай здійснюється за допомогою води і є невід'ємною частиною більшості релігійних обрядів.

Індуси вірять в особливу дієвість жертвування і в поняття «доброї карми» або пуньї, яка набувається через благодійність, вчинення «добрих справ» і накопичується протягом життя, забезпечуючи захист і добробут в наступному перевтіленні. Ведичні ритуали вогняних жертвопринесень, які називаються «яґья», також є важливим елементом в обрядовій практиці індуїзму. Вони виступають як невід'ємна частина таких церемоній, як весілля, похорон, посвячення в учні тощо.

З нагоди таких подій, як народження дитини, весілля або похорон, проводяться цілий ряд складних релігійних ритуалів. До них належать такі обряди, як аннапрашан (коли дитині вперше дають тверду їжу), упанаянам (формальний початок отримання освіти), шраддга (проводиться за померлими родичами). У більшості індійських сімей, точний час проведення різних церемоній, в особливості таких як заручини молодої пари, весілля та ін, визначається після консультації з ведичним астрологом. Обов'язковим обрядом для всіх, за винятком саннйясі і дітей до п'яти років, є кремація тіла після смерті. Під час традиційного індуського обряду кремації тіло загортають у тканину і спалюють на погребальному багатті.

В індуїзмі суспільство традиційно поділяється на чотири крупи, так звані варни, що в перекладі з санскриту означає «колір, форма, зовнішність». Чотирма варнами є:

• Брахмани — вчителі та священики
• Кшатрії — воїни, правителі, землевласники
• Вайшії — селяни, торговці та підприємці
• Шудри — слуги і робітники чорних професій

Як серед самих індусів, так і серед дослідників Індії, існує багато суперечок про те, чи є кастова система невід'ємною частиною індуїзму, заснованою на Священних Писаннях, чи застарілий соціальний звичай. Веди, найстарші з писань, докладно описують і підтримують поділ суспільства на чотири стани і вказують на те, що кожен індивід повинен реалізувати себе в житті відповідно до свого характеру і нахилам (відображених, зокрема, в ведичному гороскопі), й виконувати свої обов'язки предписані як для свого власного блага, так і для блага всього суспільства.

Індуїзм сьогодні.

Сьогоднішні індуси — це, по суті справи, ті, хто слідує принципам ведичної (Веди) культури, а релігія Вед (індуїзм) за кількістю послідовників посідає третє місце у світі (після ісламу й християнства).

Першоджерелом індійської дгарми (релігії) визнаються Веди. Згідно з дгармасутрою Гаутами (1, 1-2), «джерелом дгарми є Веда, а традиція і звичай притаманні знаючим її». Інші дгармасутри і смріті дотримуються тієї ж самої думки (Апастамба, 1,1,1-2, Васіштга, 1,4-5). Уважне вивчення Вед приводить нас до того ж самого висновку.

Враховуючи все вищесказане, можна сказати, що Веди збереглись в Індії в первинній чистоті як наука про Бога (філософія й релігія). А в Україні вони залишились у вигляді казок та міфів. Пам'ятники давньої ведичної культури до сих пір збереглись в Індії і є живим свідченням колишньої величі цієї культури.

В Україні за державною статистикою  налічується 37 релігійних громад Товариства Свідомості Крішни (відгалуження Вайшнавізму, одного з напрямків індуїзму). Існує інтернет-портал Світ Харе Крішна.

Сикхізм

Сикхі́зм (від палі ਸਿੱਖੀ, сикх, «послідовник, учень») — релігія, заснована у Пенджабі, в північно-західній частині півострова Індостан гуру (духовним вчителем) Нанаком (1469—1539).

Нині сикх пантх (релігійна громада) налічує близько 22 млн членів, з яких 83 % мешкає в Індії, 76 % індійських сикхів живуть у Пенджабі.

Сикхізм поєднує ідеї індуїзму та ісламу. Сприймаються індуїстські концепції карми і перенародження, але відкидається кастова система. Сикхи вірять, що Бог є єдиною реальністю і що духовне визволення може досягатися шляхом вгамування его через: сердечний піснеспів, повторення священного імені, медитацію та служіння.

Суттєвим є керівництво та провідь ґуру. Центральною є концепція Халси, вибраної раси святих воїнів, як і так звані п'ять К: канґа (гребінь), какч (короткі широкі штани), кирпан (меч), кара (сталевий браслет), кес (необрізане волосся і борода).

Вчення.

Сикхізм започаткувало вчення Ґуру Нанака та його послідовників — десяти ґуру. Сутність сикхістського вчення в словах Нанака: «Усвідомлення правди вище понад будь-що інше. Але ще вище — правдиве життя». Сикхізм вірить в рівність усіх людей і відкидає дискримінацію за кастовими, релігійними чи гендерними ознаками. Сикхізм не надає значення аскетизму, як шляху до спасіння, а підкреслює важливість родинного життя.

Сикхізм — монотеїстична релігія. Бог сикхів, вахіґуру не має форми, невидимий, перебуває поза часом. Священні тексти сикхів починаються цифрою 1, що символізує універсальність Бога. Бог всюдисутній і безмежний (ік онкар). Сикхи вірять, що до створення світу був лише Бог та його воля (хукам). За волею Бога був створений увесь Всесвіт.

Хоча розуміння Бога за межами людських можливостей, Нанак стверджує, що Він не зовсім схований від людини. Бог всюдисутній у всіх творіннях, і для духовно пробудженого він видний будь-де. Нанак стверджував, що Бога треба бачити внутрішнім зором або серцем: відданий Богу повинен медитувати з метою добитися просвітлення. Медитація на думку Нанака дозовляє спілкування між богом і людиною. Бог сикхів не має статі, хоча при перекладі може скластися уявлення про чоловічу стать.

Нанак стверджував також, що Бог створив життя на багатьох світах.

Шлях до спасіння і халса.

Основою вчення Нанака є не віра в рай і пекло, а духовне єднання з богом, що веде до спасіння. Головними перешкодами на шляху до спасіння є соціальні конфлікти й прив'язаність до земних здобутків, через яку людина приречена на нескінченний цикл народжень — реінкарнацію.

Майя, ілюзія, нереальність відволікає людей від шляху до порятунку, даючи їм тільки ілюзорне вдоволення. Однак Нанак наголошує, що майя не є нереальністю світу, а лише його цінностей. Сикхізм засуджує п'ять зол: его, гнів, жадобу, прив'язаність та хтивість. Доля людей, що стали жертвами п'яти зол, розлучення з Богом, і виправити положення можна тільки щирою і невтомною відданістю.

Нанак описує шлях до пізнання Бога (спасіння) в термінах нам (святе ім'я) та шабад (святе слово). Спасіння можна досягти тільки строгим та дисциплінованим служінням. Нанак підкреслює неважливість таких зовнішніх проявів поклоніння як ритуали, паломництво, аскетизм. Він наголошує, що відданість повинна йти від серця, душі.

Ключем на шляху до спасіння є нам — повторення божого імені. Повторення імені Бога або священного складу характерне для індійських релігій, однак Нанак наголошує на внутрішньому, особистому. Ідеал Нанака — повна відданість особистої сутності святому імені і повна покірність дхармі (святому порядку). Нанак описує результат дисциплінованого дотримання нам сімран як «виростання до і у Бога» через п'ятиетапний процес. Останній етап цього процесу сак кханд (царство правди) є остаточним союзом душі із Богом.

Нанак також наголошує на кірат каро — обов'язку сикха сполучати роботу, поклоніння, доброчинність та захист прав усіх створінь, особливо, людей. Він заохочував сикхів до чарді кала — оптимістичного погляду на життя. Важливою для сикхів є концепція доброчинності — ванд чакао. Вона здійснюється через роздачу безплатної їжі (ланґар) у сикхських храмах — ґурдварах, пожертвування та працю на користь громади й інших (сева).

Історія.

Впродовж тисячоліть панівною релігією в Індії був індуїзм в різних формах, із незначною меншістю буддистів та джайнів. На початку 13 ст. Індія була завойована мусульманами, які принесли із собою свою релігію — іслам. Поширення ісламу призвело до зростання міжрелігійної ворожнечі та нетерпимості. У цих умовах сикхізм зародився як спроба релігійного примирення. Засновник сикхізму Нанак взяв із кожної із релігій те, що видавалося йому добрим, і відкинув усе те, що на його погляд було злим. Індуїстське суспільство побудоване на основі варн, які затверджували нерівність між людьми. Нанак проголосив усіх людей, включно з жінками, рівними, відкинувши варни, засудивши ритуал саті та практику носіння паранджі. Він узяв від ісламу монотеїзм, а від індуїзму теорію перенародження душ. Він відкинув властиві індуїзму аскетизм і жебрацтво, проповідуючи родинне життя, заперечив необхідність обмеження в їжі, як вегетаріанство в індуїзмі, так і заборону їсти м'ясо нечистих тварин в ісламі. Навпаки, Нанак заборонив вживання в їжу м'яса тварин, забитих ритуально. Розроблена Нанаком релігія також засуджує зовнішні прояви релігійності — ритуали, паломництва, храми, існування окремої верстви священиків. Проте, Нанак заохочував доброчинність, що проявляється в безплатному роздаванні їжі в ґурдварах та їхня відкритість для людей будь-якої віри.

Нова релігія не здобула надто великої прихильності, але призвела до утворення сталої достатньої великої громади прихильників. Сикхізму не властвий прозелітизм, хоча сикхські громади радо приймають нових членів.

Нанак народився в Пенджабі, на території сучасного Пакистану, його батьки були індусами із варни кшатріїв. Ще в юності він почав проявляти інтерес до релігії, заохочений місцевим паном. У результаті своїх духовних пошуків Нанак прийшов до висновку, що «немає індусів, немає мусульман», і відтоді почав проповідувати вчення, яке стало сикхізмом. Вважається, що Нанак здійснив чотири великі подорожі: до Бенгалу й Ассаму, до Таміл-Наду, до Кашміру, Ладакху та на Тибет, і, нарешті, в Багдад і Мекку.

В 1538 Нанак вибрав другого ґуру сикхів, свого учня, який отримав ім'я Анґад Дев, відмовившись передати проповідь свого вчення синам, один із яких заснував свою власну секту удасі, а другий вів безпутнє життя. Анґаду приписується авторство писання Ґурмукхі, одного із священних текстів сикхів.

Третім ґуру в 1552 став Аман Дас, за вчительства якого центром сикхізму став Ґоїндал. Аман Дас проповідував рівність між чоловіками та жінками, заборонивши паранджу та саті. За його часів також поширилася практика ланґару - безплатного роздавання їжі. Аман Дас неодмінно пригощав усіх своїх відвідувачів, перш ніж вони могли звернутися до нього. В 1567 ланґар разом із бідняками їв імператор Акбар Великий.

Четвертим ґуру сикхів став у 1574 Рам Дас, який зробив центром сикхізму Амритсар. Його наймолодший син Арждан Дев став п'ятим ґуру в 1581. Він побудував Харімандир-Сахіб, відомий як Золотий Храм, а крім того підготував священний текст Адіґрантх (буквально Перша книга), в який були включені писання попередніх ґуру. В 1606 за відмову внести зміни в Адіґрантх та за пітримку неуспішного претендента на трон, його закатував і убив імператор імперії Великих Моголів Джаханґір.

Шостим ґуру сикхів став Хар Ґобінд, який носив два мечі - для духовних і мирських справ. Сикхізм на той час став організованою громадою. В 1644 році ґуру став Хар Рай, а в 1661 Хар Крішан. Гімни, складені цими трьома ґуру не ввійшли до священної книги сикхів.

В 1665 році ґуру став Теґх Бахадур, страчений Ауранґзебом за надання захисту індусам, які відмовилися перейти в іслам. Його замінив син Ґобінд Рай, якому на ту пору було тільки 9 років. Він мілітаризував своїх прихильників, і був висвячений п'ятіркою сикхів, яка отримала назву пандж піаре при формуванні халси 13 квітня 1699. Відтоді він відомий як Ґобінд Сінґх.

Від часів Нанака, коли громада сикхів була вільним товариством послідовників, минуло багато років і сикхи значно змінилися. Хоча основні принципи релігії залишилися незмінними, її прихильники почали утворювати політичну силу. Впродовж життя Теґ Бахадура та Ґобінд Синґха конфлікт між Великими Моголами та сикхами наростав. Утворена в 1699 році халса сполучає релігійне служіння з політичними й військовими обов'язками. Після того як Ауранґзеб убив чотирьох його синів, Ґобінд Синґх послав йому листа попередження про перемогу зафарнамах.

Ґобінд Синґх постановив, що після його смерті священне писання Ґуруґрантх-сахиб стане вищим духовним авторитетом для сикхів, а тимчасовий авторитет покладався на халса-пантх — сикхську громаду. Більше ґуру в сикхів не було. Ґобінд Синґх доручив колишньому аскету покарати тих, хто переслідував сикхів. Після смерті ґуру Банда Сінґх Бахадур очолив армію і здійснив кілька нападів на імперію Моголів. Він був страчений падишахом Джахандар-шахом після відмови перейти в іслам.

Воєнізовані сикхи стали значною політичною силою в регіоні. Після смерті Баба Барда Синґх Бахадура утворилася Сикхська імперія із столицею в Лахорі. Поступово вона занепала і була анексована Британією після англо-сикхських воєн.

Після отримання Індією та Пакистаном незалежності в 1947 тисячі сикхів загинули внаслідок релігійного насильства, а мільйони змушені були покинути свої родинні оселі в Західному Пенджабі, який увійшов до складу Пакистану. Бажання сикхів утворити штат за мовною ознакою наштовхнулося на протидію інших штатів. Сикхська політична організація Акалі Дал розпочала ненасильницький рух за права сикхів та Пенджабу. В 1984 прем'єр-міністр Індії Індіра Ганді звеліла провести операцію «Блакитна зірка», щоб змусити Джамайла Синґх Бхіндранвале покинути Золотий храм в Амритсарі. Внаслідок операції загинуло багато паломників. Індіра Ганді через кілька місяців була вбита охоронцями-сикхами. Після вбивства почався анти-сикхський бунт 1984.

Служіння.

Сикхи підтримують давні й усталені звичаї та традиції, що допомагають їм укріпитися у своїй вірі. Сикхізм рекомендує щоденні рецитації завчених напам'ять уривків із священного писання Ґуруґрантх-сахіб, зранку, одразу ж після вмивання. Родинні звичаї включають читання священних текстів та відвідини ґурдвари. Ґудвари споруджені в багатьох містах Індії та повсюди у світі, де є значна сикхська громада. Вони відкриті для людей усіх релігій.

Служба в ґудварі складається в основному зі співання гімнів із священних текстів. Сикхи зазвичай входять в приміщення, торкаються чолом землі перед священним писанням і дають пожертву. Характерна також рецитація складених в 18 ст. ард, в яких згадується про минулі страждання та успіхи сикхської громади.

Джайнізм.

Джайна-дгарма (санскр. जैन, від санскр. जिन, «переможець») або джайні́зм  — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм — невелика за кількістю вірян релігія, але дуже впливова в Індії, де послідовників нараховується приблизно 4,9 млн. Джайни – найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають прадавню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів є найстарішими в Індії.

Основні засади.

Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), якого називають Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. महावीर, що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»). Кодифікація джайністського канону, проте, відбулася через шість століть. Уважається, що Вардгамана переміг карму сам і вказав шлях до її подолання, а, відтак, до спасіння, іншим людям. З іншого боку, самі джайни вважають, що джайнізм існував вічно, як вічно існує сам Всесвіт, а Магавіра був двадцять четвертим у низці 24 просвітлених, тіртханкарів, що існують у кожному циклі переродження світу.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам — ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням — таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі — це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити у своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

Найголовнійшою мантрою джайнізму (махамантрою) є навкармантра, яка прославляє тіртханкарів та ченців (садху). Кожний джайн її повторює щоденно.

Ненасильство (ахімса)

Принцип ахімси (ненасильства) є базовою засадою джайнізму. Джайни вірять в абсолютну необхідність відмови від будь-яких насильницьких дій і, що без такої відмови релігійна поведінка марна. У теології джайнізму не має значення, наскільки правильним чи бажаним може здаватися насилля — не можна вбивати будь-яку істоту, це найвищий релігійний обов'язок. Більш того джайнізм наголошує на відмові від насилля над усіма живими істотами не тільки в діях, а й у мові та думках. Стверджується, що замість того, щоб ненавидіти й завдавати болю будь-кому усі живі істоти повинні допомагати одна одній. Насилля негативно впливає на душу того, хто його чинить, і знищує її, особливо тоді, коли його чинять з наміром, ненавистю або через байдужість, і навіть тоді, коли вбивство людини чи іншої істоти є непрямим результатом вчинків чи мовчазної згоди.

Ідея вшанування ненасильства спільна для багатьох вірувань Індії, зокрема для індуїзму й буддизму, однак жодна філософсько-релігійна система не наголошує на ній настільки, впроваджуючи її в повсякденне життя, як джайнізм. Дехто з джайністських мислителів наголошує на тому, що проголошення ахімси вищим релігійним обов'язком витікає не з співчуття до інших істот, не з бажання усіх їх врятувати, а з постійної самодисциліни, з очищення власної душі, яке веде до духовного розвитку й виходу з циклу народжень. Шкода іншій істоті створює погану карму, яка впливає на майбутню реінкарнацію того, хто її вчинив.

Коли Індію підкорили мусульмани, й джайнізм зазнав сильних переслідувань, лунали голоси, що виправдували опір, наприклад для захисту черниць, однак такі випадки траплялися дуже нечасто.

Багатогранність реальності (анекантавада)

Другою засадою джайнізму є анекантавада або анекантатва. Це слово походить від слів анеканта (неоднобічний) та вада (доктрина, шлях).

Доктрина багатогранності стверджує, що істина й реальність складні й завжди мають різні грані. Реальність можна відчути, але неможливо повністю виразити словами. Спроби людей передати її завжди ная, тобто часткова істина. Мова не істина, але засіб виразити істину. З істини, за словами Магавіри, повертається мова, а не навпаки. Можна відчути смак, але повністю передати його словами неможливо. Будь-яка спроба виразити відчуття смаку словами є сьят, тобто частково, в якомусь сенсі відповідає істині, але залишається відносною, неповною. Аналогічно смаку духовні істини теж складні, багатогранні, й мова не може виразити їхню різнобічність, хоча їх можна відчути, роблячи зусилля й за умови сприятливої карми.

Анекантавада в джайнізмі дуже древня. Про неї згадується в ранніх буддистських текстах. Джайністські священні тексти (агами) свідчать про те, що відповіддю Магавіри на всі метафізичні філософські питання було «часткове так» (сьят). Якщо вірити цим текстам, анекантавада була однією із ключових різниць між вченнями Магавіри та Будди. Будда вчив середньому шляху, відкидаючи у відповідях на метафізичні питання крайні варіанти: «так» і «ні». А Магавіра вчив своїх послідовників приймати обидві відповіді, додаючи до них «у певному сенсі»: «у певному сенсі так», «у певному сенсі ні», й змиритися з тим, що абсолютну реальність пізнати неможливо.

Складові джайністської філософії сьядвада та наявада опираються на принцип анекантавади. Сьядвада рекомендує використання префіксу сьяд у будь-якій фразі, що описує перманентне буття. У джайнізмі немає Творця, буття не має ні початку ні кінця, а перманентне буття виражається понаттями джива (душа) та аджива (матерія) у рамках дуалістичної анекантавади.

Дехто із сучасних джайнів намагається пояснити доктрину анекантавади як утвердження загальної релігійної терпимості, плюралізму, добродушного ставлення до інших етичних та релігійних позицій. Такі спроби проблематичні. Багатогранність, різноманітність перспективи в ученні Магавіри стосуються природи реальності й людського існування. Іноді таку доктрину називають не-абсолютизмом. Однак, вона зовсім не стосується терпимості щодо таких дій як жертвопринесення або споживання тварин в їжу, до насилля над невірними. Такі дії не можна описувати як «у певному сенсі правильні». П'ять обітниць джайських ченців та черниць, наприклад, є суворими вимогами, і щодо них немає нічого, що можна було б описати як «можливо», або «це ж тільки одна точка зору». З глибокої древності джайнізм співіснував з буддизмом та індуїзмом і завжди безжально критикував ці вчення, як і навпаки.

Ненакопичення (апаріграха)

ретою основною засадою джайнізму є апаріграха, що означає неприв'язаність до світського майна. Від аскетів джайнізм вимагає обітниці повної відмови від будь-якої власності. Для мирян рекомендується обмежена чесно зароблена власність, а решту слід віддавати благочинності. Апаріграха стосується не тільки матеріального, а й духовного. Матеріальне означає різні форми майна, духовне — почуття, уподобання й невподобання, прив'язаність у будь-якій формі. Стверджується, що невгамована прив'язаність до володіння будь-якого роду прямо шкодить особистості.

На думку джайнів матеріальна чи духовна прив'язаність є причиною надмірних емоцій, а отже — насильства. За принципом апаріграхи джайнський чернець чи черниця повинен не мати ні притулку, ні родини, жодних потягів, жодної любові. Аскети-дігамбари блукають світом і жебрають, аскети шветамбари — жебрають на одному місці.

Джайністські тексти виділяють прив'язаності двох видів: внутрішні та зовнішні. Щодо внутрішніх прив'язаностей, виділяються емоції розуму: гнів, гординя, облудність та жадоба. Є ще інші емоції: неправильна віра, три статеві емоції (чоловіча, жіноча й нейтральна) й шість вад (сміх, уподобання, нелюбов, смуток, страх, огида).

Етика й п'ять обітниць.

Джайнізм вимагає від своїх послідовників виконання п'яти етичних обов'яків або обітниць. Для мирян вони називаються малими обітницями (ануврата), для ченців-жебраків — великими обітницями (магаврата). Як для одних, так і для інших передумовами є те, що джайн має доступ до гуру, божества (джина), докрини, й вільний від п'яти гріхів: сумніву у вірі, невизначеності щодо джайністських істин, відсутності прагнення до джайністської істини, відсутності визнання товаришів-джайнів, відсутносіт шани до їхніх релігійних здобутків. Тоді укладаються п'ять обітниць:

1.     Ахімса — обітниця ненасильства та незавдання болю. Перша обітниця джайна вимагає не задавати шкоди іншій людині та будь-якій живій істоті. Цей принцип стосується не тільки дій, а й слів та думок.

2.     Сатья — правда: ця обітниця вимагає завжди говорити правду, ніколи не брехати й не говорити того, що не відповідає дійсності, не спонукати інших до брехні й не схвалювати тих, хто говорить неправду.

3.     Астейя, не красти: джайн-мирянин не повинен брати нічого, чого не дають добровільно, а джайн-жебрак ще повинен спитати дозволу взяти те, що дають добровільно.

4.     Брагмачар'я, целібат: обітниця утримання від сексу та тілесних задоволень для ченців та черниць. Миряни дають обітницю чистоти, вірності своїм партнерам.

5.     Апаріґраха, відмова від володіння: обітниця включає відсутності прив'язаності до матеріального та психічного володіння, уникнення жадоби й надмірного потягу. Ченці та черниці повністю відмовляються від власності й соціальних стосунків, не мають нічого власного й не прив'язані до нікого.

Деномінації.

На рубежі нової ери джайни поділилися на два головні напрями: шветамбари («одягнені в біле») та діґамбари («одягнені повітрям»). Діґамбари-ченці практикують повну відмову від одягу, бо одяг (як і будь-яка власність) прив'язує людину до матеріального світу. Звідси випливає неможливість для жінок досягти спасіння в цьому житті (тобто треба спочатку переродитися в особу чоловічої статі), бо голизна жінок вважається неприпустимою. Шветамбари натомість вважають досягнення нірвани для жінок цілком можливим.

Джайни поділяються на ченців-аскетів і торговців-мирян (займатися сільськогосподарською діяльністю не можна, бо при обробці землі можна вбити живі істоти — хробаків, комах).

Джайнській міфології відома величезна кількість божеств, розподілених на класи та підкласи, проте немає поклоніння їм. Центральним пунктом вчення є визнання двох начал — духовного й тілесного. Вважається, що душу мають усі предмети, але подолати карму, що прив'язує душу до тіла, може лише людина.

Джайнізм у сучасному світі.

В Індії за даними перепису 2001 року 4 225 053 послідовників джайнізму. Хоча джайни складають менше половини відсотка населення Індії, вони є найбагатшою, найосвіченішою та найвпливовішою групою в країні. Так, джайни, незважаючи на свою нечисленність, сплачують 24% прибуткового податку у Індії

Значна частина джайнів проживає за межами Індії. У всьому світі — до 5 млн джайнів.

Філософія джайнізму

Філософія джайнізму належить до неортодоксальних шкіл індійської філософії (настіка), оскільки не визнає авторитету Вед.

Космологія

Джайни вірять, що Всесвіт ніколи не був створений і ніколи не припинить свого існування — він вічний. Хоча Всесвіт не має початку й кінця, але час циклічний. Кожен цикл (кальчакра) складається з двох напівциклів: напівциклу поступу (утсарпіні) та згасання (авсарпіні). Кожен із напівциклів ділиться на шість нерівних періодів (ара). Впродовж напівциклу розвитку людство розвивається від гіршого до кращого. На початку напівциклу мораль, щастя, сила, здоров'я, релігія в найгіршому стані. Досягнувши найкращого стану під кінець напівциклу, все починає регресувати. Джайни вірять, що наразі світ перебуває в п'ятій арі фази згасання, і до настання нової ари ще приблизно 19 тис. років. Шоста ара триватиме приблизно 21 тис. років. На початку нового напівциклу всі дерева бажань кальпавркса задовольнять усі прагнення людей. Люди тоді народжуватимуться парами близнюків — один хлопчик і одна дівчинка, залишаючись разом усе життя.

За уявленнями джайнів Всесвіт складається з неліченного числа джива (життєвих сил або душ). За своєю структурою він нагадує людину, яка стоїть, взявшись у боки. Вузький пояс містить у собі різні кшетри — місця, де бродять душі людей, тварин і рослин. Символічні груди Всесвіту є небесами (дева лока), притулком для душ богів. Нижче символічного поясу знаходиться пекло (нарка лока). Є сім різних нарка лока, в які може спуститися джива (душа), спокутуючи свої гріхи. Чим нижче — тим більше страждань і менше світла. На чолі символічного Всесвіту розташована сідха кшетра або мокша. Там у стані вічного миру та необмеженого щастя перебувать дживи, що досягли нірвани. За межами цієї символічної постаті немає нічого.

Види пізнання

Джайністи поділяють пізнання на пратьякша, або безпосереднє (отримується негайно) і парокша, або опосередковане (отримуване за допомогою якого-небудь іншого виду пізнання).

До парокша належать

• Маті-джняна (звичайне чуттєво-логічне пізнання, що отримується за допомогою звичайних засобів чуттєвого сприйняття) — це пізнання за допомогою індрій (відчуттів) і розуму, який називається аніндрія, щоб відрізнити його від відчуттів. Перш ніж досягти маті-джняни ми завжди спочатку отримуємо тілесне уявлення.

В маті входять смріті (пам'ять), санджня або пратьябгіджня (пізнавання), чуріта або тарка (індукція, заснована на спостереженні), абгінібодга або анумана (дедуктивний умовивід)

• Шруті-джняна (свідоцтво) — це пізнання, що отримується за допомогою знаків, символів або слів.

Шруті-джняна буває чотирьох видів: лабдгі (асоціація), бгавана (увага), упайога (розуміння) і ная (аспекти значення речей).

Такі види пізнання як маті та шруті властиві кожному індивіду.

До пратьякша входять

• Авадгі (безпосереднє пізнання речей, навіть віддалених в часі і просторі) — пізнання, що отримується за допомогою яснобачення.
• Манаг-пар'яя (безпосереднє пізнання думок інших)
• Кевала (досконале знання, що охоплює всі субстанції і їхні модифікації). Це всезнання, не обмежене ні простором, ні часом, ні об'єктом. Для досконалої свідомості вся реальність зрозуміла. Таке пізнання, яке не залежить від відчуттів і яке можна лише відчути, але не можливо описати. Воно можливе лише для вільних Душ, що очистилися.

Таким чином, джайністи визнають п'ять видів пізнання: маті, шруті, авадгі, манаг-пар'яя і кевала. Першим трьом властиво помилятися, тоді як останні два не можуть бути неправильними. Джайністи стверджують, що у конкретний момент може діяти лише один вид пізнання.

Роль душі в пізнанні.

В джайнізмі чайтанья (свідомість) є суттю дживи (душі), а суттю прояву чайтаньї є сприйняття (даршана) і розум (джняна).

Даршана — це просте сприйняття, що включає декілька стадій (В'янджана-аваґрага (подразнення діє на периферійні кінці органів чуття і приводить суб'єкт до відомого відношення з об'єктом), артга-аваґрага (свідомість збуджена, переживаються відчуття, де особа усвідомлює даний об'єкт), іха (розум прагне пізнати деталі об'єкта, їхню схожість і відмінність від інших), авая (має місце розмежування сьогодення і минулого і визнання даного об'єкта як цього, а не того), дгарана (ми дізнаємось, що відчуття розкривають якості речей. Виникає враження, за допомогою якого ми можемо пригадати пізніше про даний об'єкт); джняна — концептуальне пізнання.

В досконалих умовах душа є чистою джняною і даршаною (пізнанням і інтуїцією), які виникають одночасно. Все пізнання поміщене в душі, хоча воно проявляється лише тоді, коли усувається посередник, що заважає, яким є карми. Карми, які затьмарюють різні види даршани, називаються даршанаваранія-кармами, а ті, які затьмарюють різні види джняни, називаються джнянаваранія-кармами. Коли душа не загороджується впливом того, що затьмарює пізнання, вона набуває здатності всезнання.

Теорія судження, як складова теорії пізнання

Джайни вважають, що всезнаюча істота може отримати (через кевала-джняна) безпосереднє знання про предмет у всіх його незліченних аспектах. Але недосконала істота в певний момент бачить об'єкти лише з однієї приватної точки зору і отримує знання лише про один аспект, що характерний даній речі (анекантавада). Таке часткове знання про якийсь із незліченних аспектів предмету називається «ная». Думка, заснована на такому частковому знанні, також називається «ная». Джайни вважають що те, що є істиною з однієї точки зору, може бути хибним з іншої, тобто істина відносна. Спільний характер реальності проявляється в різних особистих поглядах. Це є причиною наполягання на тому, щоб кожне судження (ная) було б обмежене певним виразом, таким як «певним чином».

Тому джайністи розрізняють сім типів суджень :

1.     певним чином S є Р.

2.     певним чином S є не P.

3.     певним чином S є Р, а також є не-Р.

4.     певним чином S є неописуване.

5.     певним чином S є Р і є також неописуване.

6.     певним чином S є не-Р і є також неописуваним.

7.     певним чином S є Р, а також є не-Р і є неописуваним.

Виділення цих типів суджень має велике значення для філософії. Завдяки ньому стає ясним перш за все те, що, хоча предмет і може бути описаний з різних точок зору, в різних аспектах, самостійно або у зв'язку з іншими явищами, його неможливо було б пізнати в цілому, аби не було такого розмежування точок зору і аспектів.

Зороастризм

Зороастри́зм або Маздеїзм, іноді Заратустріанство — (самоназва : Вахві Даена Маздаясна — Добра Віра Вшанування мудрості) — стародавнє пророцьке віровчення, в основі якого знаходиться проповідь давньоіранського пророка Заратустри, відома з зороастрійських гімнів — Гат, які дійшли до нас у складі Авести — священого зороастрійського канону.

Пророцтво полягає в тому, що існує два споконвічних вибори: благий і злий, які з'явилися Заратуштрі в одному з видінь, як Спента-майню («Дух святий») і його супротивник — Анхра-Майнью («Злий дух»), який також був з самого початку, але цілком злий та жорстокий. Ці дві основні протилежності буття побачив Зороастр в їх початковому зіткненні:

«Воістину є два першопочаткових духи, які явилися світу як близнюки, відомі своєю протилежністю. В думці, в слові і в дії — вони обидва, добрий і злий… Коли ці два духи вперше зійшлися в боротьбі, то вони створили буття і небуття, і те, що чекає врешті-решт тих, хто йде шляхом неправди, — це найгірше, а тих, хто йде шляхом добра, чекає найкраще». (Ясна, 30, 3 — 4).

Все, що відбувається у світі — відбувається згідно з однією з цих причин. Між ними точиться постійна непримиренна боротьба. Людина самостійно має обрати, на якій стороні вона знаходиться. Від цього вибору залежить її подальша доля.

Ця релігія має кілька назв:

• зороастризм — за іменем її легендарного засновника — пророка Зороастри або Заратуштри;
• маздеїзм — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, життя, і божества, що бореться з Анхра-Майнью — володарем пітьми, зла, брехні й смерті;
• магізм — жерці її є вихідцями з племені магів;
• релігія Авести — від назви збірника священних книг;
• вогнепоклонство — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню;
• митраїзм — від бога-спасителя Мітри;
• парсизм — сучасна форма зороастризму, послідовники якого нині мешкають у Мумбаї (Індія).

Походження.

Зороастризм дуже старовинна релігія. Вона була національною і державною релігією для значної частини перського народу, перш ніж поступово не поступилася місцем ісламу в 7 столітті. Політична сила доісламських перських династій надавали зороастризму великого престижу. Деякі з його основних доктрин були запозичені іншими пізнішими релігійними системами. Зороастризм теж запозичав із інших систем вірувань, в древні часи від вавилонян, а в сучасну еру від теософії та езотерики, християнства, ісламу й індуїзму. В наш час у зороастризмі немає принципових теологічних розходжень за винятком схизми, пов'язаної з різницями в календарях. Однак зороастризм не монолітний — місцеві та індивідуальні вірування, обряди, цінності відрізняються через сучасні впливи, що іноді призводять до збагачення традицій, а іноді до цілковитого витіснення. До однієї із течій зороастризму відносять зурванізм. Існує версія, що три царі, які прийшли до новонародженого Ісуса, були саме маги, мобеди (зороастрійські жерці).

Основи віровчення

Створення світу

Згідно з ученням Заратустри, Ахура Мазда (Господь мудрості) був верховним божеством, єдиним нествореним творцем всього доброго і благого, премудрим і всезнаючим, праведним, перед яким усі рівні. Ахура Мазда (Ахурамазда) вчинив акт творіння за два кроки. Спочатку все створене ним було вільним від тлінної оболонки, а потім Ахурамазда надав усьому сущому матеріальний вид. Цей етап називається «Створенням основи». У своїй мудрості Ахура Мазда, знав про існування супротивника — Ангра Майнью і для того, щоб зробити його безсилим він створив матеріальний світ. Спочатку Ахура-Мазда створив за допомогою Святого Духа (Спента-Майнью) шість Амеша Спента — «Безсмертних Святих», які в тій чи іншій мірі є еманаціями самого Ахура-Мазди. Слово «спента», в самій своїй основі означає «той, що володіє силою», а в відношенні до благих божеств — «допомога, що володіє силою». Саме їх Заратуштра побачив у своєму першому видінні. Вони разом з Ахурою-Маздою створили сім творінь, які утворили світ. Це :Вогонь, Вода. Земля, Повітря, Рослини, Тварини і Людина

Шість Безсмертних святих постають, як атрибути самого Ахура-Мазди. Зі своєї сторони, Він може наділити людей цими вагомими духовними та етичними якостями. Для кожної людини, в тому числі і для самого пророка, тим Безсмертним святим, що вказує шлях до інших, є Воху-Мана («Благий помисел, Розуміння»). Найближчий його Союзник — це Аша-Вахішта («Найкраща праведність, Істина»), божество, що відображає могутній закон істини-аша. Потім ідуть Спента-Армаіті («Святе благочесття») і Хшатра-Ваірйа («Бажана влада, Милосердя»), що уособлює собою силу, яку кожна людина проявити, прагнучи до праведного життя. Заключна пара — це Хаурватат («Цілісність, Здоров'я») і Амеретат («Безсмертя, Радість»). Вони дарують вічне життя і процвітання.

Поява у світі супротивника

Ангра Майню позбавлений будь-яких творчих здібностей. Все що він може зробити, це змарнувати, і перевернути за допомогою брехні — Друдж. Після його вторгнення у світ, створений Ахурою Маздою, стало відомо, що світ існуватиме доти, доки Ангра Майню назавжди не стане безсилим якось впливати на творіння. Тоді у світі відбудеться Відтворення — Фрашо Керетті, і настане ідеальна доба.

Завдання людини у світі

Зороастрійська віра вчить тому, що людина отримує своє земне існування задля втілення своїх особливих завдань, щодо зміцнення правди і винищення зла. Тому кожна людина має слідувати етичній тріаді — Добрих думок, добрих слів, і добрих справ.

За допомогою Даени — одночасно і душі, і совісті, людина може спілкуватися з Творцем. На допомогу людині у боротьбі з силами зла приходять Язати — «гідні вшанування», такі як Мітра — договір, Айріман — дружба, Сраоша — послух, Хварно — щастя, та інші.

За життя людина має зробити якомога більше добрих вчинків, завдяки чому вирішиться її подальша доля.

Богом договору і захисником порядку «Авеста» називає Мітру, який карає людей за брехню і злочини. Суворого покарання заслуговували люди, які завдали кому-небудь побоїв чи каліцтва, а за вбивство людини злочинець мав каратися смертною карою. Жорстко переслідувалися такі злочини, як крадіжка майна та худоби, неповернення боргів, що прирівнювалося до крадіжки. За діяння, спрямовані проти особи і злочини економічного характеру наказувалося побиття батогами. Особливо регулювалися громадські та сімейні відносини. Порушення договору між членами сім'ї вважалося клятвопорушенням. Як свідчить «Авеста», «п'ятдесятикратний договір між чоловіком і дружиною; восьмидесятикратний між зятем і тестем; дев'яностократний між двома братами, стократний договір між батьком і сином». Непослух старшим заслуговував осуду, а іноді і покарання. Наприклад, якщо син піднімав руку на батька, це вважалося досить серйозним злочином, який карався тілесними покараннями.

Поховання.

Зороастризм має дуже специфічний обряд поховання: труп померлих вміщують на спеціальних вежах мовчання на розтерзання хижим птахам, бо вважається що кремація і похорон у землю або воду споганює вогонь, землю і води.

Доля людини після смерті.

Послідовникам Ахурамазди Заратуштра обіцяв посмертне блаженство, а посібникам зла погрожував муками і засудженням на страшному суді, який буде вершити Ахурамазда в кінці світу. Згідно з переказами зороастрійців, настане час, коли бог вогню Атар розплавить в горах залізо і направить палаючу лаву на землю. І кожна людина повинна буде перейти через цю вогненну річку. Для праведників лава здасться парним молоком, а грішники згорять у вогні. Вогненний потік провалиться крізь землю, знищить пекло, Ахрімана і всі злі сили. На землі настане рай, восторжествує добро і справедливість, людина не буде знати хвороб, вона стане безсмертною.

Після смерті людина стає на Міст Чінват (Міст Розлучитель), який зв'язує місце попереднього існування з Гарозманом (Місцем Пісень). На зустріч людині йде його даена. І той хто у житті був праведним, бачить у ній чарівну дівчину, яка допомагає людині дістатися неба. А той хто за своє життя більше грішив побачить свою даену, як страшну відьму, яка потягне його до самого Ангра Майню у пекло, і той скаже грішному : «Як же ти був незадоволений своїм Творцем, що вирішив зустрітися зі мною!» І завдасть йому пекельних мук.

Заратустра.

Заратуштра, (Заратустра, Зороастр), (перською زرتشت) (грец. Ζωροάστρης) — пророк і реформатор давньоіранської віри. Жив у східному Ірані приблизно між ХІІ і першою половиною VI ст до н. е. Засновник зороастризму. Склав найдавнішу частину Авести — Гати. Згідно з вченням зороастрійців, він єдиний пророк Ахура Мазди, що приніс людям благу віру і заклав основи морального розвитку. За переказами, коли Заратуштрі виповнилося 30 років, він був осінений істинною вірою. Його одкровення і склали «Авесту». У джерелах описується як ідеальний священик, воїн і скотар, зразковий глава і покровитель людей усього світу.

Авеста

Авеста' (від awastāg — основа)— священна книга зороастризму та його представників, послідовників Заратуштри. В Авесті зібрані різночасові тексти, що складалися в зороастрійській громаді в архаїчний період давньоіранською мовою, що тепер зветься «авестійською». Навіть після появи в Ірані писемності, тексти книги передавались в основному в усній формі. Хранителями тексту виступали зороастрійські священики. Відома традиція запису з'явилася лише при пізніх Сасанідах, коли в V–VI ст. для запису книги був винайдений спеціальний фонетичний авестійський алфавіт.

Структура «Авести» нагадує структуру будь-якої священної книги. В основі її лежать написані нібито самим Заратуштрою гати (від gatta — пісня), молитви, які очевидно, виголошувалися речитативом й мають силабічну структуру. Це була комбінація віршів і прози, що обґрунтовували релігійну проповідь (прозові фрагменти втрачено). Подібні структури властиві архаїчній поезії взагалі (пор. біблійну Книгу Йова). Гати утворюють основу Ясни, книги молитов, яка разом з книгою Вендидад («Кодекс проти левів») та Вісперед («Книга про всі вищі істоти) лягла в основу першої редакції „Авести“. Ця кодифікація є власне „требник“, зібрання молитов для культової мети, причому центром культу було споживання молящими п'янкої хаоми, загалом засуджене Заратуштрою (пор. санскритське „сома“, українське „хміль“). Дві ж останні книги є викладом дидактично-правових норм. Цей комплекс написано 'авестійською» (давньо-іранською) мовою. Він належить до доби Аршакідів (І-ІІІ ст. н. е.). Невідомо точно, коли жив Заратуштра (з IX по VI ст. до н. е.), але тут відбито реалії Давнього Ірану 1-ї половини І тисячоліття до н. е.

Символи зороастризму.

Головним натільним символом прихильника вчення Заратуштри була нижня біла сорочка Седр, зшита з одного шматка бавовняної тканини, що завжди мала рівно 9 швів, і кошти — тонкий пояс, сплетений з 72 ниток білої овечої вовни. Кошти носиться на талії обгорнутий тричі та зав'язаний на 4 вузли. Починаючи молитву, перед будь-якою важливою справою чи прийняттям рішення зороастрієць здійснює обмивання і перев'язує свій пояс (обряд Пад'яб-Кошти). Седр символізує захист душі від зла і спокус, її кишенька — скарбничку благодіянь. Кошти уособлює зв'язок з Ахура Маздою і всім його творінням. Вважається, що людина, регулярно пов'язуючи пояс, має зв'язок з усіма зороастрійцями світу та отримує свою частку від їхніх благодіянь.

Носіння священного одягу є обов'язком заратуштрійця. Релігія наказує перебувати без Седр і кошти якомога менше часу. Седр і кошти необхідно постійно підтримувати в стані чистоти. Допускається наявність змінного комплекту, на випадок, якщо перший випраний. При постійному носінні Седр і кошти їх прийнято міняти два рази на рік — на Новруз та свято Мехрган.

Іншим символом зороастризму є вогонь взагалі і аташдан — переносний (у вигляді посудини) або стаціонарний (у вигляді платформи) вогненний вівтар. На таких вівтарях підтримують священні вогні зороастризму. Ця символіка отримала особливого поширення в мистецтві Сасанідської імперії. В давнину «горюче повітря» - природний газ з вулканічних тріщин, збирали за допомогою очеретяних трубочок в шкіряні бурдюки і на в'ючних тваринах або морських судах перевозили в країни, населення яких сповідувало зороастризм.

Популярним символом також став фаравахар, людський образ у крилатому колі з наскальних рельфів Ахеменідів. Зороастрійці традиційно не визнають його образом Ахура Мазди, а вважають його зображенням фраваші.

Важливе символічне значенням для зороастрійців має білий колір — колір чистоти та доброти, а в багатьох обрядах також зелений колір — символ процвітання та відродження.

Історія

Розглядають наступну періодизацію розвитку зороастризму:

1.     Архаїчний період (до 558 до н. е.): час життя пророка Заратуштри та існування зороастризму в формі усної традиції;

2.     Ахеменідський період (558–330 до н. е.): воцарювання династії Ахеменідів, створення перської імперії, перші писемні пам'ятки зороастризму;

3.     Період еллінізму та Парфянскої держави (330 до н. е. — 226 н. е.) : падіння ахеменідської імперії внаслідок походу Олександра Македонського, створення парфянского царства, буддизм значно потіснив зороастризм в імперії Кушанів;

4.     Сасанідський період (226–652 н. е.): відродження зороастризму, кодифікація Авести під керівництвом Адурбада Махраспандана, розвиток централізованої зороастрійської церкви, боротьба з єресями;

5.     Ісламське завоювання (652 н. е. — середина XX століття): занепад зороастризму в Персії, переслідування послідовників зороастризму, виникнення парської громади Індії з емігрантів з Ірану, літературна діяльність апологетів та зберігачів традиції під владою мусульман.

6.     На околиці селища Сурахани (поблизу Баку) розташований індуїстський храм кінця XVIII століття Атешгях (Місце вогню), де палаючий газ виходить з давніх часів.

7.     Сучасний період (з середини XX століття до теперішнього часу): міграція іранських та індійських зороастрійців у США, Європу, Австралію, встановлення зв'язку діаспори з центрами зороастризму в Ірані та Індії.

Архаїчний період.

Засновником зороастризму вважається Заратуштра. За переказами, коли Заратуштрі виповнилося 30 років, він був осінений істинною вірою. Його одкровення і склали «Авесту». Аль-Біруні, ґрунтуючись на середньовічній хронологічній традиції, зазначив дату життя Зороастра — за 258 років до Олександра Македонського. Виходячи з цих даних, ряд учених вважає, що Заратуштра жив у VII–VI ст. до н. е. Інші дослідники, орієнтуючись на лінгвістичний аналіз «Гат» — священної частини «Авести», передбачають ранішу дату життя — від Х до ХІІ століть до н. е.

Пророк жив у смутний час. Набіги і війни приносили людям незліченні страждання. Заратуштра бачив селища, розорені ворогуючими племенами. Його покровителем став Бактрійський цар Віштаспа, що сприяв поширенню зороастризму. В умовах міжусобиць і безперервних воєн («Злидні і розорення несуть вони в оселі і в села, і області, і країни») Заратуштра закликав до єднання, до створення сильної централізованої держави з сильним і справедливим правителем.

У V–VIII століттях зороастризм залишався основною релігією в Согді, Хорезмі, Фергані^[1]. У кожному селі та місті обов'язково були спеціально відведені місця, де зберігався священний вогонь. Йому були присвячені і величезні храми. Одним з найвидатніших пам'ятників архітектури зороастризму є монументальний храм Кой-Крилган-калу (неподалік від села Турткуль, Каракалпакія) — з вісьмома приміщеннями нижнього поверху, призначеними для культових цілей, з вежами і подвійним кільцем кріпосних стін.

Вплив на інші віровчення.

Об'єднання зороастризму з юдео-християнством породило в III столітті маніхейство, яке швидко поширилося у багатьох країнах — від Італії до Китаю та з якого, в свою чергу, в середньовіччі й пізніше вийшли інші єресі: павликіани, богомили, катари, альбігойці та інші. Основою маніхейства був зороастрійський дуалізм, визнання двох субстанціональних начал буття — царства світла, добра, духу і царства темряви, зла, матерії. Християнство оголосило маніхейство єрессю. У XI столітті серед курдів з'явився єзидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам. У Передній Азії маніхейство справило вплив на маздакізм.

Сучасні прихильники зороастризму.

Найбільша зороастрійська громада живе в Індії. Коли ісламські султани завоювали Персію, та частина місцевого населення, яка не бажала переходити в іслам, втекла в пошуках притулку на західне узбережжя Індії, а частина розпорошилася по всьому світу. В наші часи друге місце серед країн за кількістю зороастристів займають Сполучені Штати.

Найбільша індійська громада зороастрійців відома як парси.

Громади зороастрійців існують також в Ірані, особливо в районах, де досі розмовляють мовами, відмінними від фарсі. Цікавість до свого зороастрійського минулого проявляють також сусідні з Іраном країни Центральної Азії, такі як Таджикистан і Узбекистан. За пропозицією Таджикистану ЮНЕСКО оголосило 2003 рік роком святкування 3000 років зороастрійської культури, в рамках якого були влаштовані заходи у всьому світі.

Загалом станом на 2004 кількість зороастрійців у світі оцінювалася в межах від 145 тис. до 210 тис. Перепис 2001 в Індії зафіксував 69 601 парса. В Пакистані їх близько 5 тис. В англомовній Америці налічується за оцінками 18-25 тис. зороастрійців як індійського, так і іранського походження. 3,5 тис. зороастрійців живуть в Австралії. Щодо їхньої кількості в Ірані існує велика розбіжність в даних. За останнім переписом, проведеним до революції, їх було 21 400.

Приблизно 10 тис. зороастрійців залишаються в Центральній Азії, наприклад на території древніх Бактрії (сучасний Афганістан), Согдіани, Маргіани.

Серед відомих зороастрійців у сучасному світі диригент Зубін Мета, рок-музикант Фредді Меркюрі, французький актор Робер Оссейн.

Зороастризм у світовій культурі.

В Європі зміст Авести став відомий у XVIII ст. після перекладу Дюперрона в 1771 році французькою мовою, що дало змогу навіть простежити вплив вчення Авести на формування релігійних систем пізнішого походження;

Зороастризм вперше в історії релігій висунув детальну систему есхатологізму (релігійне вчення про кінцеву долю людства і Всесвіту). Основою цього вчення є дуалістичне розуміння двох його першопочатків — добра і зла. З цією концепцією пов'язане і зороастрійське розуміння людини, яка є продуктом божого творіння, створена Ахурою Маздою для добра. Але людина має вільну волю, може піддаватися впливу зла і сприймати його.

Боротьба добра і зла неодмінно завершиться перемогою добра. Тоді все людство об'єднається під головуванням Саош'янта (Спасителя) і утворить єдину державу з єдиною мовою. Зло буде знищене вогнем і розплавленим металом. Така есхатологічна картина підносила авторитет зороастризму серед політеїстичних релігій давнього світу.

Синто

Шінто́ або Шінтої́зм  — політеїстична язичницька релігія японців. В основі лежать анімістичні, фетишистичні, тотемістичні вірування. На відміну від світових релігій не має засновника та єдиного святого письма. Оформилася у релігійну систему під впливом буддизму, даосизму і конфуціанства. Виконувала роль державної релігії Японії у 1870—1945 роках. Представлена декількома школами і течіями. Об'єктами поклоніння є небесні й земні божества (камі) — небожителі, духи і явища природи, герої старовини, померлі родичі, тварини, предмети побуту тощо. Основні місця вшанування божеств — святилища (дзиндзя або ясіро); найбільші з них — Ісе, Ідзумо, Іцукусіма, Нікко. Традиційні форми вшанування божеств — молебні та свята (мацурі). Немає символу віри і догматів; розглядає людську природу як добру. Головним принципом цього вчення є жити зараз, бути «чистим, світлим, правильним і відвертим» (浄明正直), а не готувати себе до загробного світу. Серед базових кодифікованих книг — історичні хроніки й збірки міфів «Кодзікі», «Ніхон Сьокі», «Коґо дзюї» та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитв.

На відміну від світових релігій, Синто не має усталеного «священного письма». Натомість існує цілий ряд кодифікованих книг, так звані «Божественні правила» (神典), до якого входять «Кодзікі», «Ніхон сьокі», «Коґо дзюї» та інші, які містять основні положення, опис церемоній та тексти молитов цієї релігії.

Об'єктом поклоніння в Синто є боги-духи камі (神), що заселяють увесь всесвіт. Вони умовно поділяються на небесних і земних. Важливою складовою релігії є вшанування померлих родичів та проведення свят (мацурі). Головним принципом, яким керуються віруючі, є жити «чисто, радісно, правильно і відверто» (浄明正直).

Синто не має моралістичних концепцій подібно іншим філософсько-релігійним системам. Це гедоністична релігія, яка розглядає людську природу як апріорно добру. Головним кредом цього вчення є жити зараз, а не готувати себе до загробного життя.

Історія

Рання історія.

Довкола походження Синто вирують наукові дебати і політичні пристрасті. Більшість японських вчених, які захищають самобутність своєї нації і релігії, твердять що початки Синто вже можна знайти у неолітному періоді Дзьомон. Їм заперечують насамперед релігієзнавці Заходу з США, які наполягають на тому, що Синто склалося у період Яйой з появою на Японських островах рисівництва та великої кількості північно-азійських мігрантів. Ряд науковців взагалі вважають, що Синто не існувала як релігійна система принаймні до 18-19 століття, а тому варто говорити не про початки Синто, а про існування у доісторичні часи набору вірувань з елементами вшановування богів-духів камі.

На світанку історії мешканці різних регіонів Японії вклонялися різноманітним божествам. З появою і домінуванням держави Ямато у 3-5 століттях, з великої кількості божеств вивищуються боги-камі імператорської родини. Для упорядкування міфів та переказів, а також для створення ієрархії японскьких богів та доведення вищості богів пантеону Ямато, у 8 столітті були створені книги «Кодзікі» та «Ніхон Сьокі».

Ранні обряди проводилися перед лісами, горами або скелями. Боги-камі не були ще антропоморфними. Храмів або святилищ не існувало. Ситуація змінилася з приходом на Японські острови буддизму. Божества набули людських рис, а їх самих почали вшановувати у невеликих будівлях, які стали згодом святилищами-дзиндзя. Перші з них були зведені у Ідзумо (659) та Ісе (690).

Синто і Буддизм.

З появою у 6 столітті на Японських островах ієрогліфічної писемності, буддизму а також інших релігійно-філософських концепцій з Китаю, розпочався тривалий процес перетравлювання імпортованих ідей та структурізація японських традиційних вірувань. Перші хроніки 8 століття відобразили систему японської міфології, у яку були закладені поняття ієрархії богів-камі Японського архіпелагу та ідея божественності імператорського роду країни.

Швидке поширення буддизму сприяло змішанню його філософських положень з практикою японського Синто. Утворилася так звана синкретична система сінбуцу сюґо (神仏習合). У цій системі японські стародавні боги-камі, не втрачаючи своєї божественної природи, ставали бодгісаттвами або буддами і оборонцями буддистського Закону. Так зокрема, богиня сонця Аматерасу-Омікамі, до роду якої належали японські імператори, проголошувалась бодхісатвою Дайнічі-Ньорай (Великий будда сонця), центральною маніфестацією Будди.

Мирне співіснування Синто і буддизму тривало до середини періоду Едо. У 18 столітті японські вчені державницької філософської течії «кокуґаку» почали займатися пошуками «японськості» Синто, відкидаючи культурні нашарування поредніх епох. Зокрема Мотоорі Норінаґа (1730—1801) намагався відтворити первісний образ японської релігії, «відчищаючи» її від іноземних концепцій та постулатів. Ця загальна тенденція японської інтелектуальної еліти до поділу Синто і буддизму (神仏分離) набула втілення після реставрації Мейдзі (1868).

Синто як державна релігія.

З настанням періоду Мейдзі, Синто було відділене від буддизму та проголошене державною релігією. Імператор ставав головним первосвящеником, довкола якого гуртувалися вірні — вся японська нація. Синтоїстські святилища були зведені у новоосвоєних землях Хоккайдо та завойованих територіях Тайваню і Кореї.

З 1871 року японський уряд поділив усі дзиндзя країни на 12 ступенів, які починалась святилищем імператорського роду в Ісе і закінчувались малими «капличками» у містах і селах. Держава організувала у навчальних закладах курси з основ Синто. Священики були прирівняні до державних службовців. Вперше були сформульовані синтоїстські догмати. Реформування Синто сприяло росту японського націоналізму, який поєднав західну ідеологію побудови нації зі східним містицизмом.

У 1945 році, з поразкою Японії у другій світовій війні та проголошенням принципу розмежування світської і духовної влади, Синто як державна релігія перестала існувати.

Післявоєнне Синто.

Хоча після війни Синто перестало бути основною релігією держави, а її голова, імператор Хірохіто проголосив, що він не є «богом», більшість японців залишились відданими цьому віровченню. Багато синтоїстів повернулись до споконвічного синкретизму з буддизмом. Опитування, які були проведені у 1970-х роках, засвідчили, що дві третини японців є водночас і буддистами, і синтоїстами.

Сучасні святилища-дзиндзя намагаються допомагати простим людям, обіцяючи їм «налагодження зв'язків» із місцевими богами-камі та пращурами. Більшість мешканців Японії відвідують святилища на Новий рік та свята мацурі. Синто продовжує відігравати важливу роль у житті японців.

Типологізація Синто.

Дослідники поділяють Синто на декілька типів для полегшеного розуміння цієї релігійно-філософської системи.

• Синто святилищ — найстаріший і найпоширеніший тип синтоїзму у стародавній і сучасній Японії, який акцентує увагу на вшановуванні богів-камі конкретних місцевостей у конкрентних місцях для поклоніння (святилищах дзиндзя).

• Синто сектантське — різновид синтоїзму, який об'єднує близько тринадцяти релігійних громад, що утворилися у 19 столітті. Ритуали цих громад проводяться не у традиційних святилищах, а залах, на зразок протестантських церков. Синто даного типу включає секти поклонників гір, секти зцілювачів, конфуціанські секти та секти «Рідного синто» або «Відродження віри». Також, до цього типу синтоїзму часто відносять такі віровчення як Конко-кьо, Тенрі-кьо та Куродзумі-кьо, хоча їх представники дистанціюють себе від Синто.

• Синто народне — тип синтоїзму, який складається з чисельних, але фрагментарних і не систематизованих вірувань у богів-камі, духів, привидів і чудовиськ. Релігійна практика зводиться до ворожби, зцілювань, шаманських обрядів. Більшість з них — це, переважно, запозичення з китайського даосизму та буддизму, однак є суто японські традиційні техніки.

• Синто державне — одна з форм синтоїзму, який виконував функції державної релігії. Була панівною від реставрації Мейдзі (1868) до кінця другої світової війни. Характерними рисами цього Синто є відособленість від інших релігійних систем (буддизму чи конфуціанства) та верховенство імператора Японії, «живого бога» та первосвященика, над вірними.

Вчення і релігійні практики.

«Кредо» Синто.

Хоча у синтоїзмі немає абсолютних положень і догм віри, існує декілька головних правил, які скеровані на те, щоб синтоїст «жив просто і гармонійно у природі та суспільстві». Цими правилами є:

• Шанування родини і традицій (Родина є місцем накопичення, створення і передання цих традицій. Головними святкуваннями для родини є народження і шлюб);
• Любов до природи (Пошана до богів-камі виражається, насамперед, у дбайливому ставленні до природи, яка є місцем їх проживання. Будь-який природний об'єкт — чи то тварина, чи то дерево, чи то камінь — є еманаціями всесвітньої животворящої енергії мусубі);
• Дотримання чистоти (Чистоти тіла і духу є необхідними умовами існування і підтримання здорового і, відповідно, правильного способу життя синтоїста);
• Проведення мацурі (Для розваги і вмиротворення богів-камі обов'язковим є влаштування свят хоча б раз на рік для одного божества).