16.04.2020 факультатив "Видатні постаті України" 11 клас

Дата: 16.04.

Тема:Биков Леонід – видатний український актор, кінорежисер, сценарист.

Миколайчу́к Іван — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

Леоні́д Фе́дорович Би́ков (12 грудня 1928, с. Знаменське (нині у складі смт. Черкаське), Слов'янський район, Артемівська округа, УСРР — 11 квітня 1979, поблизу селища Димер, Київська область, УРСР) — український радянський^[1] актор, режисер і сценарист, заслужений артист УРСР (1958), заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д. Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмах «Переможці» (1952), який не вийшов на екрани, та «Доля Марини» (1953).

Леонід Биков — лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за художні фільми» та «Найкраща чоловіча роль» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР 1977 року, тощо. 2001 року в Києві відкрито пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Леоніда Бикова.

Біографія[ред. | ред. код]

1929 року батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). 1936 року сім'я переїхала на нове місце проживання — район «Прокатчики». В цьому ж році Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до м. Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.

Змалку Биков мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Перший раз (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (можливо через стан здоров'я). Другий раз (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але і тут не вдалося вчитись, можливо через фальсифікацію документів.

В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Не називаючи прізвищ», «Роки блукань», «Людина шукає щастя», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» тощо).

У 1960—1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 — актор і режисер кіностудії імені Довженка. Автор сценарію сатиричного кіножурналу «Ґніт».

У кіно свою першу роль він зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці», потім зіграв Сашка у фільмі Київської студії «Доля Марини». Наступну роль він отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році — головна роль у фільмі «Максим Перепелиця».

У числі найкращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», 1958), Акішина («Добровольці», 1958), танкіста («Травневі зірки», 1959), Альошки («Альошкіна любов», 1960), Гаркуші («На семи вітрах», 1962).

Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створено сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування в 1973 році, Биков зняв таки «В бій ідуть лише „старі“». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році знято ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».

У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року вже відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено суду критиків. Картину чекав успіх, але доля зруйнувала плани.

Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ» 11 квітня 1979 року. Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і, з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів… Похований Леонід Федорович Биков на Байковому кладовищі в Києві (ділянка №33).

На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця.

За однією з помилкових версій^[2], нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності^[3], «заповіт» написано за три роки до смерті, після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька, з назвою «А якщо це кінець…».

«…Нехай хтось один скаже слово «прощавай», і все. Не треба цирку, так званих почестей. Після цього «дерболизнути» хто скільки може. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…" розгорнути Оригінальний текст (рос.)

«Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі «Чайка». Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в'язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню.» розгорнути

Меморіальна дошка на честь Леоніда Федоровича Бикова, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

Визнання і нагороди.

·                     Заслужений артист УРСР (1958)

·                     Заслужений артист РРФСР (1965)

·                     Народний артист Української РСР (1974)

·                     Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за акторську роботу» за 1974 рік

·                     Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік

·                     Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1977)

·                     Орден Жовтневої Революції (1978)

·                     Нагрудний значок «Відмінник культурного шефства над Збройними Силами СРСР»

Вшанування пам'яті

·                     На честь Бикова названий Бульвар Леоніда Бикова у місті Київ.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Харків.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Кривий Ріг.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Дружківка.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Покровськ.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Краматорськ.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Слов'янськ.

·                     Вулиця Леоніда Бикова у місті Суми.

·                     12 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам’ятна дата – 90 років з дня народження Леоніда Бикова (1928-1979), актора театру і кіно, режисера, сценариста, народного артиста УРСР.^[5]

·                     Астероїд 4682 Биков^[6].

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — 3 серпня 1987, Київ) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

Життєпис

Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу^[1][2].

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.^[3]

Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)^[2].

1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.

1961 — закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.

29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.^[4]

1963–1965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.^[3]

«

Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

»

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»^[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Фільмографія

·                     1964 — «Сон» (Тарас Шевченко)

·                     1964 — «Тіні забутих предків» (Іван Палійчук)

·                     1965 — «Гадюка», актор

·                     1966 — «Бур'ян», актор

·                     1967 — «Дві смерті», актор

·                     1967 — «Київські мелодії», актор

·                     1968 — «Помилка Оноре де Бальзака», актор

·                     1968 — «Анничка», актор

·                     1968 — «Камінний хрест», актор

·                     1968 — «Розвідники», актор

·                     1968 — «Визволення» (кіноепопея), частина 1-«Вогняна дуга», (Савчук)

·                     1969 — «Визволення» (кіноепопея), частина 2-«Прорив», (Савчук)

·                     1970 — «Білий птах з чорною ознакою», сценарист, актор

·                     1970 — «Комісари», актор

·                     1971 — «Іду до тебе», актор

·                     1971 — «Лада з країни Берендеїв», актор

·                     1971 — «Захар Беркут», (Любомир)

·                     1972 — «Наперекір усьому», актор

·                     1972 — «Пропала грамота» (Козак Василь)

·                     1973 — «Повість про жінку», актор

·                     1973 — «Коли людина посміхнулась», актор

·                     1974 — «Марина», актор

·                     1974 — «Мріяти і жити», сценарист

·                     1975 — «Канал», актор

·                     1976 — «Тривожний місяць вересень», актор

·                     1977 — «Відлюдько», сценарист

·                     1978 — «Море», актор

·                     1978 — «Під сузір'ям Близнюків», сценарист

·                     1978 — «Спокута чужих гріхів»

·                     1979 — «Вавилон ХХ», актор, композитор, режисер, сценарист

·                     1980 — «Лісова пісня. Мавка», актор

·                     1981 — «Така пізня, така тепла осінь», актор, режисер, сценарист

·                     1982 — «Повернення Баттерфляй», актор

·                     1983 — «Легенда про княгиню Ольгу», актор

·                     1983 — «Миргород та його мешканці», актор

·                     1986 — «І в звуках пам'ять відгукнеться...», сценарист

·                     1986 — «На вістрії меча», актор

·                     1987 — «Жменяки», актор

·                     1989 — «Небилиці про Івана», сценарист

Меморіальна дошка на честь Івана Миколайчука, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Докладніше: Вулиця Івана Миколайчука

На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці та Коломиї.

25 грудня 2015 року Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.

·                     На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.

·                     8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.

·                     Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

23 лютого 2016 року на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».

Фільми про Івана Миколайчука.

·                     «Іван Миколайчук. Тризна», документальний фільм, режисер Василь Вітер (1989).

·                     «Іван Миколайчук. Посвята» (1998, реж. А. Сирих, автор сцен. Людмила Лемешева).

«Іван Миколайчук. Книга життя», двосерійний документальний фільм, студія «Степ»; автори: Тарас Ткаченко, Василь Ілащук; режисери: С. Сотников, А. Білан.

·                     «Іван Миколайчук. 25 років кохання», документальний фільм, продюсерський центр «Закрита зона»; автор Н. Фіцич, режисер Сергій Цимбал (2007).